– Це з тобою буває, – похмуро погодилася Чуб.

– Слухай! – зупинила її Марійка. – Тільки не перебивай мене хоч раз у житті – це важливо! У це важко повірити, хоч це всі знають. Але це як «Здрастуйте», яке всі говорять, але ніхто не замислюється, що це не вітання, а побажання здоров’я.

– Так, – замислилася Дарина, – я теж якось не замислювалася. Хоча це, напевно, всі знають. Але воно ж застаріло.

– Саме так, – схопилася за слово, що прозвучало, Марійка. – Застаріло! Тисячу років усі, починаючи з Дмитра Ростовського і закінчуючи імператором Олександром II, називали Київ руським Єрусалимом.

– Через те, що тут Русь хрестили? – напружилася Чуб.

– Звідси приказка «Язик до Києва доведе». Київ був Меккою! – замоноложила Марійка. – Сюди приїздили і йшли пішки тисячі паломників, од селян до царів! Побачити Місто, де народилася віра, було для багатьох метою їхнього життя! У рік Лавра приймала сто тисяч паломників, тоді як у самому Києві жило всього двадцять. Київська Лавра заробляла мільйони! Не мільйон, а саме мільйони рублів, у той час коли обід коштував 16 копійок. Кожна вулиця вела до церкви. Місто складалося із суцільних церков. Вони були на кожному кроці, при всіх лікарнях, вокзалах, кладовищах, гімназіях, університетах. Ось там, – розпалившись, замахала вона руками в різні боки, – поряд, на Львівській площі, – Стрітення Господнього, тут, недалеко від Золотих воріт, – Георгіївська, на горі Хоревиці – Троїцька, на Щекавиці – Всіхсвятительська, на Старокиївській – Десятинна, на Десятинній – Трьохсвятительська й Оникія святого. При першій гімназії – Миколи Миркілійского, при другій – Олександра Невського, при університеті – Володимирська училищна…

– Ого! – щиро здивувалася Чуб. – Навіщо стільки?

– Київ називали азбукою православ’я, батьківщиною і колискою віри, духовною Столицею держави! – з пафосом мовила Ковальова. – Тобі не здається це дивним?

– Звичайно, здається, – з сумнівом погодилася Дарина, що завжди пасувала перед серйозними академічними знаннями. – Я й не думала, що це було так круто!

– Я не про те! – обірвала її студентка. – Тобі не здається дивним, що Місто, визнане Столицею віри, було одночасно й визнаною Столицею відьом?

– У-у-у-у… – здивовано видала Чуб. – Але чому? І чому про це ніде не написано?

– Тому, – врочисто мовила Марійка, – що це й так усі знають! І цей парадокс застарів на сотню років. Церкви знесено, і до Києва більше не їздять паломники. І на Купала не влаштовують карнавального ходу відьом по Хрещатику, щоб притягнути туристів. А з приводу першого «чому» я просто перелічу тобі факти, й ти даси відповідь на нього сама! Нумо, загинай пальці.

Чуб невпевнено виставила вперед заготовлену руку.

– Найдавніша легенда Києва свідчить, що один із трьох братів – князь Кий – переміг Змія, що мешкав у цих краях, після чого заснував тут Місто. Це раз, – почала рахунок Марійка.

Дарина мовчки загнула великий палець.

– Два – билини розповідають, що під час правління князя Володимира Красне Сонечко Змій з’явився тут знову. Він викрадав жінок собі в дружини і вкрав племінницю князя Забаву Путятичну. Тоді його переміг один із трьох богатирів!

Дарина покірно загнула вказівний.

– Ну а по-третє, і це вже не міфи, а реальні історичні факти: літописи про жіночі обряди за участю змієподібного ящера підтверджуються археологічними розкопками – ритуальними амулетами і оберегами із зображенням Змія. – Марійка значущо затрясла своєю змією. – В Середньовіччі люди поклонялися йому! Але і в XIX столітті киян переслідував страх перед змієм, що мешкав нібито під церквою в Кирилівських печерах. Ось у Макарова! – Вона замружила очі і заторохтіла напам’ять: «Більшість киян XIX століття вірили в історичність великих змієборців і в існування самого змія-людоїда. Досить було київським хлопчиськам знайти двох удавів (в усякому разі, так свідчила офіційна версія), що втекли з цирку і задубіли від холоду, як у місті почалася паніка». Так чому ж, – різко підвела вона повіки, – Столицею віри стала Столиця слов’янських відьом? І чому вони мешкають саме тут? Не в Москві, не в Пітері, не в Кишиневі, а саме в Києві?

– Чому? – безпорадно повторила Дарина, тримаючи перед собою кулак із жалюгідно випнутим, несвідомим мізинцем.

– Тому що відьми завжди там, де Диявол! Недаремно захисником Києва вибрано Архангела Михаїла, майбутнього переможця Сатани!

– Сатани?

– Сатани. Демона. Воланда. Вельзевула. Люцифера. Змія! Марійка стрімко метнулася до чорного бюро й поспішно накреслила на чотирикутничку паперу якусь схему.

Чуб очманіло витріщила очі.

– Дивися, – затрясла збудженим папірцем Ковальова. – Змій проповзає через усю історію Києва починаючи з дня його заснування! А церкви завжди будують на тому місці, де треба перекрити зло. І знадобилося двісті церков і тисячі святинь у них, аби втримати його під землею. Але церкви розібрали, висадили в повітря, знесли, і Місто втратило колишню силу.

– А змій що, з’являється раз на тисячу років? Як у кіно? Ти що, – дійшло нарешті до Дарини, – хочеш сказати, він був насправді?

– Не був. А є, – спростувала та. – І ти сама сказала, в ніч на Івана Купала змії набувають сили…

– А ти говорила, – нервово відбилася Чуб, – що змії-жеретії – це наша прадавня пам’ять про динозаврів! Ні, – схвильовано перепитала вона, – ти що, справді віриш, що сьогодні вночі з-під землі вилізе дракон із трьома головами?