«Геній – бог, уособлення внутрішніх сил і здібностей людини, – повідомив їй той. – Вважалося, що свого генія мали не тільки люди, але й міста. Геній відповідає грецькому демонові (див. демон)».

Ковальова слухняно подивилася:

«Як і інші язичницькі боги, в християнському уявленні демон став образом лихої сили або самого прародителя зла (див. диявол)», – повелів словник.

Але цього разу Марійка його не послухалася. Вона завмерла, дивлячись у розгорнуту книгу, роззявивши рота і безперервно хитаючи головою, яка переварювала остаточне усвідомлення.

– Я так і думала, – сказала чомусь уголос вона. – Так багато про це думала й ніколи про це не думала…

І подумала: «Так, кращий спосіб приховати правду – базікати про неї направо і наліво! Найважче знайти те, що лежить просто на видноті!»

Ця думка прийшла до неї не одна, а під руку з питанням, заданим Василині Андріївні на Старокиївській горі, й не занадто ввічливою відповіддю історички з розряду «Чому? – Бо кінчається на “у”»!

«Та тому, що це й так усі знають!»

Але зараз Марійка зрозуміла: фраза, що здавалася на перший погляд лише нудотною спробою відмахнутися, була вичерпною й геніально логічною. Таємниця, яку знають усі, нікому не цікава. Прописна істина – занадто нудна! Ми звикли, що справжню правду ховають од нас, накладаючи на неї заборони й вішаючи таблички «Небезпечно для життя». Але ні зараз, ні до революції, ні за радянської влади ніхто не приховував, що Київ – Столиця відьом, і Лисі Гори спокійнісінько перелічувалися в довідниках і путівниках. Саме тому кияни про це якось не замислювалися, – навіщо думати про те, що й так усі знають?

– Що з тобою?

Ковальова підвела очі.

У дверях стояла посвіжіла й порожевіла Дарина Чуб, енергійно розплутуючи стразово-бісерні джунглі на своїй шиї.

– Ну що ти так на мене дивишся? – незадоволено спитала вона у Марійки, що втупилась у її груди важким незмигним поглядом. – Знову щось собі придумала?! Перехрестись! Завтра підеш до бібліотеки, й гайда до свого Врубеля…

– Звідки в тебе ЦЕ? – хрипко мовила Марійка, вказуючи несамовитим пальцем на Даринині груди, де виблискувала мокра луската змія, що вчепилася золотими зубами у власний хвіст.

– А, подобається? – розквітла Дарина. – Це мені, між іншим, твій Демон подарував. Іще в центрі. Супер-річ!

Марійка раптом норовливо повела плечима, з силою відкинула словник на канапу і з викликом розстебнула скромний комір смугастої татової сорочки.

– Звідки у тебе це? – вискнула Дарка.

– Він подарував! Він подарував мені такий самий ланцюг! Сказав, що на щастя. Просив не знімати!

– І мене просив… Так він що? – здивувалася до глибини душі Землепотрясна. – Він залицявся до нас обох? Він із двома одночасно?!

– Ні, – недобре оскірилася Марійка. – З трьома! – Вона звитяжно витягнула з кишені джинсів третій ланцюг, який мирно дрімав у кишені її брюк. – Оце було на Каті! Вона випадково його зірвала, коли непритомніла. Тоді, на горі…

– Але Катя бачила його всього один раз! У «Центрі…»!

– І уві сні, – зі значенням додала Ковальова. – Коли була Емілією Праховою!

– Виходить, він клеїв нас трьох! – завищала Дарина.

– Ні, виходить зовсім інше. Перш ніж зайти до Килини, він видав ланцюг кожній із нас!

– Чому ти мені відразу не сказала?! – вискнула Чуб.

– Що? Хіба мало однакових прикрас?! – зло переспівала її Марійка. – Я лиш подумала, що позаяк у Каті така сама, то, напевно, він дорогий, а він говорив, ланцюг – дешевий.

– Дешевий! – вискнула Дарина, явно маючи на увазі не ланцюг. – Та не піду я нікуди! На біса потрібно?! – Дівчина ледве не плакала від образи. – Баболюб кінчений – що бачу, те кадрю… Ну, Катя, зрозуміло, – тут у будь-кого щелепа відвисне. Але ти! Ти! Ти тоді взагалі міль була! У нього цих змій – як гною… І бабів, мабуть, стільки ж!

– Наречені Змія! – істерично прорекла Марійка, хапаючись за горло. – Усе сходиться! Я, справді, не вірила… Хіба стали б вони через якийсь безглуздий скарб приносити в жертву трьох людей?!

– Та людей не те що за скарб – за пляшку вбивають, – відмахнулася Дарина. Дуже ображена, вона стягла із шиї ланцюг і зашморгала засмученим носом.

– Хто? – скрикнула Марійка. – П’яниці, злочинці, відморозки! Але не Києвиці! Сам факт, що «страшний обряд» у книзі Києвиць включає жертвопринесення самої Києвиці, свідчить: це щось надзвичайне, щось «неможливе», екстраординарне! Я і Миру це хотіла сказати. Але якраз Катя подзвонила, потім ти, потім Кока, Мир розповів про Митю. І я вирішила, що помилилася, перемудрувала.