– Звичайно, ні, – образилася Марійка. – Я кажу про те, що Демон, Диявол, Мефістофель, Мара або, як називали його в Україні, Вогняний Змій справді існує. І він не абстрактне зло. Він…

– Ну, ні-і! – зрозуміла її натяк Чуб. – Може, Ян і сволота, але він звичайний хлопець! Із двома руками, ногами і, зауваж, усього однією рудою головою!

– У якому розумінні рудою? – оступилася Марійка.

– У прямому, – бовкнула Дарина. – Чи він, по-твоєму, брюнет?

– Звичайно, брюнет, – не зрозуміла її сарказму та. – З чорним волоссям, чорними очима…

– Стривай, стривай, – задихнулася від раптової надії Землепотрясна. – Так, може, це взагалі не він? Не він тебе замолоджував? Мій Ян – рудий-прерудий! І очі світлі! Ми говоримо про зовсім різних людей!

– І ці різні люди подарували нам одні й ті самі ланцюги? Так не буває! Ні! Я прийшла в «Центра»… – спробувала розплутати вузол Ковальова.

– Після мене й Каті, – активно підтримала її в цьому намірі Чуб.

– І біля дверей Килини сидів хлопець.

– Так, сидів.

– Молодий.

– Так, молодий.

– І на руці каблучка, з великим блакитним каменем.

– Так, із блакитним… – насторожено спохмурніла Дарина.

– Він читав книжку «Майстер і Маргарита»!

– Так, – очманіла Чуб.

– І був брюнет.

– Ні! Рудий. Стривай! А Катя казала, що взагалі блондин… І впевнено так, як оце ти зараз. – Дарина несамовито труснула білими косами. – Брюнет, рудий, блондин. І всі в одному місці!

– У нього три голови – три іпостасі одночасно! Змій із трьома головами! «Він один у трьох особах, і він – обман»! – схопила Марійка з канапи щоденник Мира і підсунула його подрузі під ніс. – Читай! «Він є». «Я знаю його в обличчя». «Він допомагав мені… і він обернув моє золото на череп’я». Це він змусив його піти до Килини, а потім убив її! Він, а не Мир. Він обіцяв Миру скарб, а сам використовував його!

– Це неможливо, – мовила Чуб, не вірячи. – Якби Ян хотів, він міг убити нас уже тисячу разів.

– Йому немає потреби вбивати нас, – раптом видихалась і згасла Марійка. – Для здійснення обряду йому потрібна була тільки одна. Він бачив, як ми займали чергу одна за одною, спілкувався з кожною з нас і знав, що спадкоємиці Килини будуть безсилі перешкодити йому «повернути колишню владу».

– Колишню владу?

– Колись давно, ще до заснування Києва, ця земля належала йому.

– Та коли це було!

– Правильно. Він так і сказав: «Мої предки жили в Києві ще до заснування Київської Русі».

– І навіщо він утелющив нам ці ланцюги?

– А навіщо на людей одягають ланцюги, – щоб вони стали рабами. Він не знав, яка з трьох увійде до Килини першою, й тому заздалегідь скував усіх трьох. Він скував щось усередині нас…

– Що?

– Силу.

– Коли так, значить, не такі вже ми й безсилі, – похмуро зауважила Землепотрясна.

Вона неприязно втупилася у свою змію, тяжко роздумуючи: брязнути її об підлогу, чи поки що не варто? – і прислухаючись до себе: всередині не відбувалося ніяких сильних змін. Там, як і раніше, були тільки порожнеча, розчарування та безмовна надія, яка стояла збоку, на те, що Марійка дуже помиляється, і Ян – усього лише Ян, а його подарунок – просто подарунок.

Але виходило, що помилятися – ще гірше! І якщо Марійка – насправді дальтонічка, не здатна відрізнити рудого від брюнета, то Ян – не страшний і грізний Демон, а явний і мерзенний баболюб, і Дарина не трагічна жертва, а тривіальна і кінчена дурка!

– Він якось назвав її. Ур… Урус… Убрус… – спробувала згадати вона.

– Святий Убрус – рушник, на якому відбилось обличчя Христа. Нерукотворний образ! – буркнула майбутній історик.

– Значить, по-іншому…

Марійка теж зняла свою змію-ланцюг і насторожено оглянула її з усіх боків, немов побоюючись, що та оживе й укусить її – щоб помститися за викриття.

– Але позаяк йому немає потреби нас убивати, чому ми помремо сьогодні? – незадоволено поцікавилася Землепотрясна

– Ми не помремо, – безрадісно сказала Ковальова. – Просто Килина була справжньою Києвицею. І, передавши свою силу нам, не сумнівалась: її спадкоємиці кинуться захищати Місто. І знала: досить нам стати на ці шляхи, ми загинемо, адже ми нічого не знаємо і не вміємо. Вона судила по собі й не могла навіть припустити, що ми можемо просто залишитись осторонь.

– Ти хочеш сказати, – з цікавістю підхопила здогадку Дарина, – що коли ми ні в що не втручатимемось і не знімемо його ланцюги, то нічого з нами не станеться? Ну й гаразд… – Вона швидко начепила змію назад, відчувши при цьому не приємне і не героїчне полегшення. Потім злостиво скинула з крісла свій парадний одяг і вмостилася туди, врочисто посадовивши на коліна Ізиду Пуфик, із виглядом людини, що твердо намірилася провести вечір удома біля каміна, скорившись власному сумнівному «Я».

– Врешті-решт, – знервовано виправдалася вона, – світ і так належить Дияволові. Так у Біблії написано. Хіба ні? «Ось іде Князь світу цього, і я не маю від нього нічого».

– Так, – пригнічено погодилася Марійка.

– Так чого тоді сіпатися?

– Логічно…