Вогонь-дракон змахнув гігантськими крилами і полетів на південний схід.

– Боже! Я дезодорант забула! – завила Чуб.

І Катя з Марійкою баранкувато втупилися в неї, намагаючись повірити в реальність цієї нелогічної репліки і ще більш нелогічного відчаю в круглих очах Дарини.

– Із тирлич-травою! – лопнула Дарина, дивлячись на їхні видовжені обличчя. – Все! Ми не злетимо! Він утече!

– Дурка! – безпристрасно вилаялася Ковальова. – Мило на тій же траві. Ти ж ним…

– Милась! Ура! – заволала сиреною Землепотрясна. – Усі на мітлу! Катя на заднє сідло! Марійка на раму переді мною! Втече!

– Не втече, – з мукою сказала Марійка. – Я знаю, куди він полетів. На Старокиївську гору.

Вони летіли по гарячому повітряному сліду, і навіть на висоті двохсот метрів було спекотно, немов у трубах гігантської топки. І Київ, який вигинався під ними незліченними пагорбами, здавався лише безкінечним звивистим лазом Змія під землею, що зберігся в ландшафті вічного Міста з часів приходу сюди Кия.

– Чорт… Чорт… Чорт… – безглуздо чортихалася ззаду Катя. І її слова, звіювані вітром, уявлялися Марійці далекими, як обривки забутого сну.

– Не чорти, щастя не буде! – огризнулася Чуб, не повертаючи голови. – Он вона!

Але не було їм більше щастя.

І не було більше Старокиївської гори. Гора палала. Гора перетворилася на величезний стовп вогню, що поглинув будівлю сірокам’яного музею історії України, і трьохсотп’ятдесятилітню липу, посаджену Петром Могилою, і фундамент першої православної церкви, побудованої князем-хрестителем. Вили пожежні машини, що стовпилися на площі, збіглися сюди всім переляканим табуном із пожежної частини на перехресті Володимирської та Великої Житомирської. Горіли збожеволілі вікна будинку № 34 і будинку № 30… Люди викидали з вікон речі. Люди бігли вниз Андріївським узвозом. Люди юрмилися біля червоних машин, намагаючись допомогти і заважаючи очманілим пожежникам.

Дарина впевнено спікірувала просто на купол Андріївської церкви, одягнений у смарагдово-золотий царський вінець. І Марійка боязко вмостила свою дупу в заглиблення під царственою маківкою і судомно вчепилася в золоте крило ліпнини, подумки вже падаючи вниз і непритомніючи від страху, що аж свистів у ній. Купол був похилий, і таке приземлення можна було розсудливо пояснити лише наміром запропонувати їм накласти на себе руки, враз і без додаткових мук.

– Навіщо ти сіла сюди? – озвучила її думки Катя, всідаючись поруч.

– А ти подумай! – Чуб спокійнісінько всілася ліворуч од Марійки, поставивши мітлу впоперек шести колін.

– Не знаю.

Судячи з голосу, Катя була, як і раніше, оглушеною і нестямною. А Марійка стала такою, ледве опинившись тут. Підперта з двох боків, вона щільно замружила очі, вчепившись у держак, немов у поручень балкона. Стало трохи легше. Але ненабагато.

– Та тому, що це церква! Нормальна, а не проклята. Тут ми в безпеці!

Але Марійка так не думала.

А Катя просто не знала, що й думати.

– Чому ми нічого не робимо? Що, так тут і сидітимемо?! – закричала розлючена Чуб, єдина з них, яка зберегла ентузіазм і тверезе сприйняття того, що діється. – І чого він на нас бабахнув? – заскавчала вона про гірку загибель «їхньої» приватизованої гори.

– У саме серце, – сліпо прошепотіла Марійка. – На Старокиївській стояв перший Град трьох братів і княжий терем Володимира. І три богатирі бенкетували колись тут. І троє нас… Це серце землі, яку відвоювали у Вогняного Змія.

– Це наша гора! – розсердилася Землепотрясна.

– Дивіться, як дивно… – сказала Катя.

Марійка примружилася ще дужче. Дарина розширила очі. Білі струни піни, що вилітали з десятка пожежних шлангів, стали раптом помаранчевими, і за секунду Чуб зрозуміла: вода горить, ніби хтось заздалегідь підлив туди бензину.

«А може, і підлив?» – промайнуло в голові.

Але вона тут же відкинула цю надмірно реалістичну версію як занадто малореальну.

– Ех… – застогнала вона, стискуючи кулаки. – Це ми мусили зупинити його! Ми мусили запобігти! А тепер…

– Але як можна убити вогонь мечем? – жалібно виправдалася Ковальова, не розплющуючи очей.

– Та при чому тут узагалі твій меч! – розлютилася Дарина. – Звідки ти його притягла? Якби ти воскресила богатиря, як я тебе просила…

– Що-що? Кого? – нестямно перепитала Катя.

– Я воскресила! – від обурення Марійка навіть злегка розплющила повіки й поглянула на обурливу і круглу щоку Дарини, старанно відсікаючи краєм ока все інше. – Це його меч! І це не просто меч! Колись цей меч був хрестом, який приніс сюди Андрій!