Шрифт:
– Первозванний? – підтримала її Дображанська, чіпляючись за цю – першу доступну їй фразу.
– Ти бачила уві сні Добриню. – Марійка повернулася до Каті й ухопилася очима за її безпечне підборіддя. – І він запитував тебе…
– Чи воно це.
– Воно – ця зброя!
– А вона? Та, з якою він мене зрадив?
– Вона – віра!
– І що, злі сили бояться хреста? Як у тризірковому американському трилері?! – розлютилася Дарина Чуб на їхню демагогічну байдужість. – Ну, так помахай ним, може, згасне! Вогню наплювати на твій хрест і меч! Він – вогонь!
Вогонь повільно відкусив безлюдний будинок № 38 колишньої садиби Муравйова. Він не квапився, смакуючи кожен шматок своєї землі, насолоджуючись цим забутим і дорогоцінним смаком. Пережувавши порожній 36-й, Вогонь солодко лизнув округлі камені бруківки, облизнувся і поцілував червону стіну високого житлового терему…
– Але якось же вони змогли перемогти Змія, – сказала Марійка з тугою. – Якщо вони змогли зробити це в першому столітті й у десятому, невже ми зараз не придумаємо?
– А при чому тут змій? – знову перестала розуміти їх Катя.
– Вогняний Змій – це метафора! – роз’яснила Ковальова.
– Ага, метафора! – саркастично погодилася Чуб.
Метафора вже підпалила лівий бік 34-го і глибокий яр, що був колись оспіваним Тютчевим садом. Палали художні майстерні та галереї, палав горизонт за ними, і палали чорні камені Андріївського, які начебто ніяк не могли горіти.
Але храм Андрія на Святій горі, як і раніше, стояв неприступним бастіоном, гидливо дивлячись на вогонь згори вниз…
– Змій – це пожежа, буря, землетрус. Сила природи. Її магія! – заговорила Марійка, апелюючи до підборіддя Каті. Й раптом, немов переконавшись у тому, що знову набула дару осмисленої мови, вибухнула дзвінким переривчастим монологом: – І легенду про Кия, що переміг Змія, треба сприймати інакше! Він переміг силу цієї землі, побудувавши на ній Місто! Але Кий не вбив Змія, він лише підпорядкував його собі, зорав на ньому землю, – тобто він залишався язичником! І лише через тисячу років, коли збулося пророцтво апостола і в Києві утвердилося християнство, Змій був переможений остаточно. Адже недаремно ж Почай-річка, де Добриня почав бій зі Змієм, це та сама Почайна, де Володимир хрестив перших християн!
–І що нам тепер, пожежу святою водою заливати? – злісно пирхнула Чуб. – Добре, Андріївська – ось. Точніше – під… Тільки ми навіть до церкви ввійти не можемо. Сидимо, як дурки на дзвіниці!
– Чому не можемо? – здивувалася Катя.
– Дзвіниця! – скрикнула Марійка. – Це єдина церква, де немає дзвонів!
– Як немає? – розвівши коліна, Дарина здивовано подивилася на купол під своїм задом. – Я точно пам’ятаю, як вони дзвонили… У фільмі «За двома зайцями», під час вінчання.
– За кадром! А насправді їх немає!
– Чому?
– Чому я не запитала її тоді?!
Марійка раптом безстрашно розплющила очі, вдивляючись у стіну вогню, що проковтнув протилежний бік узвозу, тому що відчай, незбагненний і нез’ясовний, ураз витіснив страх.
Незрозуміло чому їй здалося: в цьому не поставленому тоді запитанні прихована якась неймовірно проста відповідь на головоломну і всепоглинаючу загадку.
– Кого не запитала? – втрутилась Катя.
– Василину! Андріївну! Вона…
– Так подзвони і запитай! Телефон знаєш? – Дарина неприязно поглянула на оглухлий мобільний Алекса і розквітла: – Є зв’язок!
Вона безапеляційно простягла трубку подрузі.
– Васі? Вночі? І як я їй це поясню? – відказала та.
– Як є! Києву гаплик! – доступно пояснила Дарина. – Ти що, сама не бачиш?!
– Я не вмію набирати!
– Користі з тебе! Диктуй номер!
Дарина рішуче набрала сім цифр і, зачекавши, заторохтіла найсолодшим зі своїх голосів:
– Василино Андріївно? Я вас не розбудила? Це я, Марійка Ковальова! – потворно збрехала вона. – Так, телефон спотворює. Тут така справа. Скажіть, чому в Андріївській церкві немає дзвонів? Що-що? А-а-а, я в ток-шоу беру участь! У нічному… Що? Від удару хреста? Є насправді? Правда?! Дуже вам дякую! Вважайте, що я перемогла! Завдяки вам. Ми врятовані! – Чуб переможно обвела очима очікувальні обличчя. – В Андріївській церкві немає дзвонів, тому що під її престолом протікає джерело! Вважається, що джерело забило у той момент, коли Андрій увіткнув в землю свій хрест. І за легендою, при першому ж ударі дзвону вода прокинеться і заллє не лише Київ, але й увесь Лівий берег… Ви що, не зрозуміли? – переможно поцікавилася Дарина. – Вода під престолом – це ж свята вода!
– Так дзвонів же немає! – з плачем мовила Марійка.
– Бери крутіше – у нас є хрест!
– А встромляти куди? На горі церква!
– Це не страшно, – несподівано прорізався знайомий, царствений голос Катерини Дображанської, що заздалегідь відкидав усі заперечення. – Хрест стояв не зовсім тут, – стукнула вона кулаком по куполу, – а там, трохи збоку. Приблизно на тому косогорі.
– На мітлу! – заволала Землепотрясна.
– На рахунок три, – скомандувала перезбуджена Дарина Чуб. – Раз! Два!
На «три», вчепившись трьома руками в рукоять, трійця встромила меч у землю. І… нічого не сталося.
Вони стояли на темному, підпаленому з правого боку загравою пожежі відрозі Андріївської гори, переглядаючись кривими обличчями і боячись вимовити це вголос.
І навіть потім Марійка так і не зрозуміла, звідки взялася ця вода. Просто несподівано щось потягло її вниз із гори. Марійка побачила Катину руку, що потяглася до неї, але її вже віднесло безповоротно далеко від цієї руки, поволокло, спочатку по землі, потім над нею. І лише захлинувшись, вона зрозуміла, що це – вода. А потім вода стала єдиним, що вона розуміла.