Вона несамовито відпльовувалася, борсалася, сукала руками й ногами, виринала і, занурюючись знову, відчувала під ногами стрімке каміння Андріївського узвозу. Сильна і самовладна вода кидала ту, що визволила її, як випадкову тріску. Крутила, перевертала догори ногами і переламувала об чорні стовпи ліхтарів, не залишаючи ні секунди, щоб устигнути стиснути пальці й учепитися. Мигцем Марійка побачила чиєсь співчутливе, перелякане й очманіле обличчя у вікні будинку № 30, що промайнув повз них. Вода вдарила її об дощату огорожу замку Річарда, різко завернула і потягнула вглиб, заклала ніс, оглушила вуха, проривалася в горло. І чинячи їй опір із останніх сил, Марійка мчала вниз, по звивистому, як латинське S, крутому узвозу, знаючи вже, що вода однаково сильніша, і коли вона досягне його кінця, то буде не відьмою, а потопельницею.

Руки схопилися за випадкові лозини. Марійка стискувала пальці щосили. На декілька секунд уся Марійка стала пальцями, що до крові вчепились у своє життя. Було боляче й не важливо – її тіло не розуміло більше болю, воно розуміло тільки, що хоче жити хай там що, і вперто дерлося ногами по цегляній стіні, борючись із водою, що змітала його зусилля.

Марійка болісно підтягнулася: права ступня знайшла карниз, ліве коліно – кам’яну опору. Руки акуратно перемістилися по фігуристих лозинах угору. І за мить Марійка повисла килимком на перилах балкона, ставши одним оглушливим усвідомленням: «Урятована!»

Вона повільно сповзла на інший бік і, опавши на плоску, мокру і блаженно стійку підлогу, сиротливо підібгала ноги, підклала зранені долоньки під щоку і з полегшенням провалилася в довгожданий спокій непроникно-чорного небуття…

– Марійко! – витягнули її з нізвідки. – Марійко! – Вона чинила опір, відмовляючись спливати. – Марійко! Ти жива?! Марійко!

Марійка незадоволено поворушилась і почухала ніс. його лоскотали краплі дощу, одна з них, велика й волога, упала в око. Паскудний струмінь тік із даху просто їй за комір.

Марійка повільно сіла. Світ гойдався в неї перед очима. І разом із ним погойдувалися двоє, висячи в розкресленому дощем повітрі, – Катя й Дарина, що сиділи одна за одною на двомісній мітлі, неймовірно схожі зараз одна на одну, замурзані, брудні, голоногі, з однаковими перелякано-радісними обличчями.

– Ти зачепилася за балкон? Яка ти молодчина! – з істеричною сльозою закричала Дарина Чуб. – Ти мала загинути! – з недоречною радістю оповістила вона. – Тебе так кидало!!! Боже…

– Я не встигла тебе схопити, – переполохано попросила вибачення Катя, сповзаючи з мітли. – Яке щастя! Якби ти загинула…

– Моя подружечка! Моя дівчинка! Моя Марусечка! – сплигнувши на балкон, Чуб почала пристрасно трясти Марійку в обіймах.

– Я ж просила… – стомлено пхикнула та.

– Не буду! Не буду. Марійко! Любенька, що б я без тебе робила? Але ти в мене молоток… Це крутизна тебе врятувала. – Випустивши любеньку, Дарина зі знанням справи оглянула простір під ними. – Бачиш? Із того боку другий поверх майже як перший. Вау!!! Ну треба ж, – розвеселилася вона ще крутіше. – Ну, прикол! І не вір після цього! Марійко, ти взагалі знаєш, чий це балкон?

– Ні. І не кричи так… – слабко попросила та.

– Та це ж будинок твого Булгакова! – заволала Дарина вголос. – Он! Дивися! Якщо ви його правильно повісили…

Спираючись на руку подруги, Марійка звелася на ноги і, подивившись униз, побачила рідну бронзову маківку Михайла Опанасовича, в правильності місцезнаходження якої вона не сумнівалась, і, машинально поклавши руку на груди, намацала там важкого великоголового ключа від заповітного будинку № 13, у два з чвертю поверхи ліворуч, у два – праворуч, а з двору – в один.

Але це, мабуть, була вже зовсім інша історія… А нині Марійку здивувало тільки те, наскільки не здивував її цей «випадковий збіг». Її не дивувало більше нічого, навіть факт, що велика і владолюбна вода бігла тепер по чорному камінню Андріївського безневинними і численними струмочками. Вивернувши голову, Марійка спробувала розгледіти пожежу на вершині Верхнього Міста.

– Не бійся, все згасло! – вгадала її занепокоєння Чуб. – Раптом як прорвало! Знизу! І дощ згори. Ми з Катею ледве встигли в мітлу вчепитись, а вже вона нас винесла. Просто як в анекдоті. Дружина: «По-моєму, я забула вимкнути праску». Чоловік: «Нічого, я забув вимкнути воду!» – Дарина хвацько зареготала. – Самі від свого порятунку ледве врятувалися…

– А липа врятувалася? Липа Петра Могили? Їй було 350 років! І вона згоріла?

Дивно, але Марійка не відчувала перемоги. Тільки втому і порожнечу.

– Ну, ти вже хочеш усе й відразу! – знехтувала її песимізм Чуб. – А знаєте, що найприкольніше? Купала – свято Вогню і Води! Ось уже ми відсвяткували, так відсвяткували за повною програмою!!!

– Чуєте? Звідки це? – прислухалася Катя.