– Послухайте, я вже другу годину бігаю по цьому божевільному закладу, і все марно. Хоч те, що мені треба з'ясувати, – справа п'яти хвилин. Та всі люди у цьому університеті або не хочуть нічого слухати, або сахаються мене, як потвори. Я знаю, що не красень. – Він підійшов до мене ближче. – То давайте, здригайтеся від огиди, шоковано тремтіть, а я почекаю, доки ви заспокоїтеся і зможете відповісти на моє запитання.

Ого! Нічого собі промова! Спершу я майже не прислухалася до його слів– так мене вразив вираз розчарування і болю на його обличчі і, чого вже приховувати?– саме обличчя. Обличчя живої, справді живої людини, зовсім не схоже на теперішні: частково – колажі з журналів моди, частково – м'яка, аморфна маса. Цього чоловіка природа вирубувала з граніту берегових скель, вирубувала наспіх, грубою сокирою, але з такою жагою, так несамовито, що тепер кожна його риса, кожен відрух дихали первісною магнетичною силою. Такі обличчя створюють на віки.

Проте зараз чоловік був у розпачі. З його слів я зрозуміла лише те, що до цієї кімнати він дістався у стані, подібному до мого, – майже непритомний від метушні, що тут панувала.

– … тому не треба себе стримувати навіть задля елементарної ввічливости. Я вже звик.

Боже мій, він досі говорить!

– Вибачте, не розумію, про що ви.

– А-а-а, то вам допомогти? Згоден, освітлення тут справді не дуже.– Він нахилився (яка гнучкість для таких розмірів!), ухопив настільну лампу і підніс її собі майже до самого обличчя. – Я про це, люба моя, про це. Так краще?

Мені перехопило подих. Він… Та він… Він бездоганний. Така гармонія у кожній рисі, така завершеність! Великі, якоїсь дивовижної форми очі (щось східне?), ніс з помітною горбинкою, що надавало йому схожости з орлиним дзьобом, тонкі ніздрі, широке перенісся. Брови виказують погорду і наполегливість, губи обіцяють ніжність, підборіддя застерігає, що його власник – емоційна і пристрасна людина, губ…

Марго, прокинься! Уже впродовж десяти хвилин відбувається щось важливе, а ти занурилася у фізіогномію. Як він з тобою розмовляє? Що він собі дозволяє? І ти йому все подаруєш?! Тобі що, байдуже?

Ні. Мені не байдуже, проте що він має на увазі? Я ніяк не можу второпати, про що він… А! Ось про що! Тепер ясно.

В нього був шрам. Досить великий. Він ішов від правого ока, зміївся через усю щоку і тонким білим павутинням обвивав шию, зникаючи під сорочкою.

– Ой, ну ж бо! Заради чого такі зусилля? Чи ми такі жалісні? Мені не потрібно вашого співчуття, мені необхідна інформація.

Ну, все! Годі! Зараз він побачить, що розлюченими можуть бути не тільки чоловіки! Я відклала книжку і почала рішуче наступати:

– Та як ви зі мною розмовляєте? Що ви собі дозволяєте? Така інтелігентна на вигляд людина і, здається, вже досить доросла, і така неспроможність контролювати власні емоції! Та яке мені діло до вашого шраму, чи що у вас там! Чого ви з ним носитеся, як дитина з лялькою! Звичайний собі рубець.'Біла смужка і нічого більше. Якщо мене щось і злякало, то це– ваша негречність! Оце справді викликає огиду і, повірте мені, жодного співчуття!– Затремтівши від обурення, я швидко підвелася і попрямувала до дверей.

І буває ж така оманлива зовнішність! Якийсь божевільний! Геть звідси, доки він не почав шпурлятися в мене книжками!

– Зачекайте, будь ласка, зачекайте! Вибачте мені!

Я обернулася. Він стояв біля мого крісла. Великий, але зовсім не страшний, просто дуже втомлений чоловік.

– Поверніться, будь ласка! Мені дуже прикро. Я не хотів вас образити, повірте. Зустрів першу приємну людину в цьому звіринці і так брутально на неї накричав. Я… Я навіть не знаю, що на мене найшло. Мабуть, це через спеку і сонце. Як я ненавиджу цю нікчемну золоту зірку!

– Що??? – Я завмерла. Розслабся, Марго! Звичайний збіг.

Він усміхнувся:

– Так. Я справді ненавиджу сонце. Розумію всю його користь, проте все одно нічого не можу з собою вдіяти. Це дивно?

– Тільки не для мене. Я теж тут… ховалася.

Він роззирнувся: