Я всміхнулася і подала руку:

– Марго.

– Сергій.

Він потиснув мені руку міцно, як бойовому товаришу, але потім не випустив зі своєї, а, навпаки, ще міцніше стиснув і підніс до обличчя. Я подумала, що він збирався її поцілувати і здивувалася, бо хлопець був явно замолодим для таких манер. Та й базар – не зовсім підходяще місце. Однак я помилялася. Він підвів очі – великі, здивовані, уважно подивився на мене, потім знов глянув на мою руку, вхопив другу, одкотив на ній рукав. Нарешті до мене дійшло! Синці! От чорт!

– Господи, який жах. Та ви ж поранені. Хто це вас так? Вас образили? Вас били?

Оце так ситуація!

– Ні, Сергію, ви неправильно зрозуміли, це…

Він мене, здається, не слухав:

– Та тут місця живого не знайти! Мабуть, дуже боляче. Ви зверталися до міліції? До лікаря? Я можу якось допомогти? У вас неприємності?

Я нетерпляче висмикнула свої руки і сховала їх за спиною:

– Ні, Сергію, ні. В мене все гаразд. Це… це зовсім випадково. Я… – Боже, що б його таке збрехати? – Я… була необережною. Я… я… я… вдарилася! Так, упала і вдарилася! От і синці. Не хвилюйтеся за мене, будь ласка. Дякую за допомогу.

Він уважно дивився мені у вічі і мовчав. Я зрозуміла, що він зрозумів, що я брешу. І, думаю, він зрозумів, що й я зрозуміла, що він зрозумів. Ситуація, у якій кожен знає, про що йдеться, проте вдає, що й гадки не має.

Я почервоніла, мов рак в окропі.

– Сергію, ви – чудовий хлопець, з вами дуже приємно розмовляти, але я мушу йти.

– Зачекайте, Марго, ще одну хвилинку!

– Так?

– Будь ласка, запишіть мою адресу і номер телефону, я вас дуже прошу. Якщо вам буде потрібна допомога, звертайтеся, будь ласка. Я знаю, дівчині інколи потрібна допомога. Чоловіча. Такі ситуації у житті. Ну, ви самі знаєте. – Він виразно глянув на мої зап'ястки.

Такий милий… Я поставила сумочку на прилавок, вийняла блокнот і олівець. Простягнула йому. Він почав записувати. Руки тремтіли. Хвилюється. Може, я йому справді сподобалася? Чи синці його так вразили? Але дуже, дуже приємний хлопець.

– Ось! – Він повернув мені блокнот. – Тут моя адреса, номер телефону, робочий телефон і телефон друга. Це про всяк випадок, якщо не відповідатимуть перші два. Почерк зрозумілий? Моє прізвище – Яновський. Сергій Яновський. Друзі часто називають мене «Яном». Це через прізвище. Скорочено. Ви теж можете називати мене Яном. Я…

Проте я вже не слухала. Світу не існувало. Мій розум пірнув в океан спогадів. Серце билося несамовито, проте його ритм вибивав одне-єдине слово: Я-н, Я-н, Я-н. Теплі очі. Чорні, як ніч. Його очі, його голос, його усмішка. Один короткий подих, один-єдиний дотик губ, і народжується слово: Ян. Дві літери. Дві чудових літери. Ян. Безмежна ніжність. Ян. Солодкий біль. Ян. Ян. Ян. Хто ти? Де ти зараз? Звідки ти до мене приходив?

Я пробурмотіла Сергію щось незрозуміле і, не звертаючи уваги на його запитання й оклики, побігла геть. Я стрілою вилетіла з базару і швидко подалася додому.

Я згадала все – кожну деталь, кожну дрібницю. Все, що робив і говорив він. Все, що робила і говорила я. Кожен вираз його обличчя, кожен рух його тіла. Боже мій, боже мій, що я наробила? Кого я начаклувала собі холодної місячної ночі? Як може сон бути таким близьким до реальности? Збігаються дата, місце, люди і речі. Що це? Чари? Сон? Мара? Цього я не знала, проте одне знала точно – я помру, якщо це не повториться. Я не зможу без цього жити.

До гуртожитку я дісталася за годину – досягнення, яке іншим разом мене б здивувало, бо, зазвичай, я витрачала на цей шлях удвічі більше часу. Але яке це тоді мало значення? В ту мить значення втратило все, крім мого сну. Такого живого, такого реального.

Швендяючи кімнатою, я перекладала речі з одного місця на інше: почала готувати суп, поклала продукти на стіл, подивилася, поклала назад у шафу, взяла книжку, погортала сторінки, відклала, сіла на стілець, посиділа, подумала, перебралася на ліжко, полежала, подумала, підвелася, ще походила кімнатою, потім залізла з ногами на підвіконня і сиділа там, замріяно розглядаючи дерева, небо, перехожих.

Сутеніло. Я глянула на годинник. Матінко рідна! Пів на дев'яту! Оце так посиділа! Стільки справ, а я тут байдикую! Я підвелася, вимила посуд, підмела підлогу, витерла пил, зварила кави, підготувала деякі речі для прання, проте все це над силу, з таким напруженням, наче я вагони розвантажувала. Кожен м'яз скиглив, думки розбігалися, повіки стулювалися самі собою. Така слабкість, майже стареча немічність… Кава не вдалася, чашка розбилася, пральний порошок розсипався, миска перекинулася, і мокрі колготки згустком нутрощів вивалилися на підлогу. Я кинула їх назад у миску і знесилено впала на стілець.

До речі, мені ж сьогодні купили колготки! Я обвела кімнату поглядом у пошуках сумочки. її не було. Дивно. Недобре передчуття залоскотало десь на сантиметр нижче шлунку. В дитинстві мама казала мені, що саме там живуть передчуття – хороші й погані. Майже весь час вони сплять, однак, коли щось стається, прокидаються і різкими поштовхами дають про себе знати. Моє вже прокинулося. Я ретельно оглянула всю кімнату, зазирнула в кожну щілину, на кожну полицю, під стіл, під ліжко, навіть у каструлі. Немає!…