Розумієте, я боюся людського натовпу – цієї маси з некерованих рухів, захриплих голосів, безсоромних поглядів, занадто голосних думок. Боюся, що коли туди потраплю, то мене одразу затягне, наче у грузьке бездонне болото, змішає з іншими, розчинить і перетворить на безликий атом. Боюся, що піду й не вернуся, заблукаю у лабіринті рядів і переходів, де саме повітря насичене запахом грошей. Неприємні вони – базари. Є в них щось варварське, первісне, відштовхуюче… Принаймні для мене.

Поринувши у невеселі думки, я й не помітила, як вийшла до прилавків з білизною. Дивно… Треба буде запам'ятати і перевірити. Якось іншим разом. А, може, я відкрила новий закон? Не думай про те, що шукаєш, і тоді воно саме тебе неодмінно знайде. Мабуть, у такий спосіб краще працює підсвідомий комп'ютер, закладений у кожну людину.

Мої роздуми перервав різкий виск базарної торговки за найближчим до мене прилавком. Висока, міцна, з кінською щелепою і рожевими кудлами жінка трясла темно-червоним шовковим бюстгальтером перед очима не менш почервонілого від сорому чоловіка і несамовито волала:

– Який-такий вульгарний??? Я тобі покажу «нестетичний – нетитичний»! Та я такі бюстгальтери ще дівчинкою носила! То що, я була вульгарною? Та я в такому бюстгальтері під чоловіка (царство йому небесне!) лягала! То що, я була «нетитичною»? З титьками у мене досі в нормі, не віриш – покажу! Якщо нема грошей на таку розкіш чи, може, жінці нічого туди покласти, то це – друге діло, а товару не паскудь! Не паскудь мені товару!

Я швиденько побігла до інших яток, проте її голос ще довго наздоганяв мене. От попався чолов'яга! Живим не випустить! Така примусить скупити усі ліфчики, трусики і навіть панчохи з підв'язками!

Я роздивлялася крам, продавці роздивлялися мене. Інколи чула їхні безсоромні зауваження і щоразу червоніла, як вперше. Як я ненавиджу базари, але ж на фірмові крамниці ще не заробила. Поки що…

Ліфчики з шовку, ліфчики з оксамиту, ліфчики з чого хочеш і всіх кольорів, однак такого, як я хотіла, – з чорного мережива, з таким візерунком, як, бувало, мороз вимальовував на вікнах, – не було. Треба шукати далі. Такі, як у всіх, не для мене.

Я мандрувала торговельними рядами годину, дві. В голові вже паморочилося і виникало підступне бажання послати все під три чорти і поїхати додому без нового ліфчика, але живою. Цієї миті я побачила його – дуже схожий на мою мрію, от тільки темно-синій. Я розгублено перебирала пальцями тонке мереживо, розмірковуючи над ідеєю темно-синьої білизни, і машинально слухала розмову двох продавців: «…кажу, що двадцять восьме червня – вже пізно. І начхати мені на те, хто він такий! Ждатиму тільки до двадцять сьомого. Якщо сьогодні не привезе товар, то я…»

Так, темно-синя білизна – це дуже еротично. Мабуть, куплю. І візерунок – просто шик. А от двадцять сьоме – це ще зарано, бо кур'єр приїде двадцять восьмого червн… Боже!!! Я захолола. У вухах задзвеніло. В горлі пересохло. Я ступила вперед, прямо в натовп, не озираючись. Сяйво, біле сяйво. Ще один крок. Бліді промені на моєму тілі. Хтось штовхнув мене. Біль, біль… хтось щось крикнув. Угода. Біла пустеля. Кур'єр. Який кур'єр?

Різкий поштовх у спину. Боляче. Ще сильніший – у ноги. Я падала. Чиїсь руки підхопили мене. Навколо стояв гомін: «Ідіотка! Божевільна! А чи повилазило?» Я підвела очі. Мене підтримував якийсь хлопець. Обережно так. За плечі. Щось говорив. Я всміхнулася, вибачилася і відійшла до порожнього прилавка. Притулилася до прохолодного заліза. Що я наробила? Що ж я наробила? Божевільний танок під місячним сяйвом чи щось гірше?

Хтось торкнувся моєї руки. Я озирнулася. Знов цей хлопець.

– Вам погано?

– Ні. Дякую, що допомогли. Мені добре, дуже добре, просто… я трішечки втратила орієнтацію. Вибачте, якщо я вас вдарила.

– О, ні. Це ви мені вибачте. Я вас ударив. Мені так прикро, так прикро…

– Та що ви! Усе гаразд! Він похитав головою:

– Не хочу вас засмучувати, проте, здається, я порвав вам колготки. В мене валіза з гострими краями.

Я ковзнула поглядом. А таки добряча дірка. Вже не врятуєш.

– Та нічого, нічого. Я… куплю собі інші.

– Про це й мови не може бути! Я завинив, я й куплю. Який розмір?

– Третій, але повірте, я саме збиралася купити собі нові. Навіщо вам витрачати гроші та ще й…

– Коричневі чи чорні?

– Що? – 3 несподіванки я зовсім розгубилася.

– Коричневі чи чорні?

– Чорні взагалі-то…

– Я залишаю вам свою валізу. – Він рішуче поставив її до моїх ніг. – Якщо ви підете, її вкрадуть, а там – цінні речі. Тому, будь ласка, відпочиньте тут, у затінку. Я миттю.

Він розчинився у натовпі. Приємний хлопець.

Сяйво. Моє ліжко в місячному сяйві. Це сон, чи я дійсно чаклувала? А що потім? Біль? Біль – це не головне. Головне – згадати, що було далі. Що за кур'єр? Двадцять восьме червня? Звідки це прийшло? Думай, Марго, думай!

– Ось, нате!

Він, усміхнений, знову стояв переді мною. Худорлявий, років двадцяти двох. Світлий чуб, сірі очі, привітна усмішка. Я взяла пакунок.

– Дякую.

– Нема за що. До речі, я вже знаю розмір Ваших колготок, то, може, дозволите дізнатися і Ваше ім'я? Ні, справді, ми ж уже не чужі один одному.