– Боже мій, як мені вас усіх жаль!

Костянтин стиснув зуби. Здалося, я почула їхній скрегіт:

– Не треба бути зі мною брутальною, дівчинко. Це небезпечно. Не забувай, хто я.

– А хто ти? Якщо маєш на увазі свою допомогу, то я вже начебто подякувала!

Він засміявся:

– Отой поцілунок був подякою?

Я не втрималася:

– Який поцілунок? Перший чи другий?

– Звичайно ж, перший. Бо другий був не твоїм, якщо я правильно пам'ятаю. Ти просто попрохала мене про нього, так? Чи, може, скажеш, що ні?

– Припини, Костянтине, я не хочу про це розмовляти. – Я хотіла пройти до своєї кімнати, проте він стояв на дорозі. – Пропусти мене!

– А ти попроси! – Він ухопив мене за руку і спробував притягнути до себе. Я вирвалася і підбігла до дверей.

– Не торкайся мене, чуєш? І не підходь до мене! Я… я… я кричатиму!

– Боже мій, яка трагедія! А, може, стогнатимеш, як тоді, в машині? Біжи, Марго, біжи! Все життя не побігаєш! Я знаю – ти переїжджаєш. Я тебе знайду, дівчинко, обіцяю.

Я залетіла до кімнати, швидко замкнулася і притиснулася до дверей спиною. Алі шугнув під ноги, переляканий моєю раптовою появою. Я взяла його на руки і почала заспокоювати, прислухаючись, як завмирають, віддаляючись, кроки Костянтина.

Тієї ночі я не спала: до самого ранку пересувала меблі, витирала пил, мила, шкрябала, вичищала. Повісила гардини, поставила квіти на підвіконня, книжки на полиці, поклала одяг у шафу. Об одинадцятій ранку квартиру було не впізнати. Решту дня я витратила на дрібні зміни в інтер'єрі і прання білизни. Останньою жертвою гігієни став Алі. Я викупала його новим шампунем, на що він дуже образився і втік від мене на найвищу шафу, де й вилизував сліди моєї діяльності зі свого хутра з мордочкою а ля «життя репнуло та ще й на мене гепнуло».

Як домовлялися, о шостій я прийшла по браслет. На жаль, старого майстра не було. Його заступник, невиразноликий і нудьгуватий юнак передав мені коштовність. Вона була бездоганною. Саме те, про що я мріяла. Я хотіла сказати про це старому, подякувати ще раз за його роботу:

– Як мені побачити майстра, який виконував моє замовлення?

Хлопець похитав головою:

– Ніяк не можна. Він захворів.

– Тяжко?

– Так, мікроінсульт.

– Шкода. Він так мені допоміг. Був таким добрим…

– І талановитим, – тихо додав хлопець.

Засмучена, я залишила майстерню.

Сьома година. Я лежала в ліжку і дивилася на стелю. Завеликий браслет, виблискуючи, бовтався на моєму зап'ястку. Здається, все перевірено. Я тремтіла від хвилювання. Господи, допоможи мені! Доле, мій янголе-охоронцю, хоч хтось! Хтось, хто мене зараз чує. Допоможіть мені здійснити замислене. Якщо я прокинуся наступного ранку з браслетом на руці, – я божевільна, хвора, недоумкувата. Я не хочу божеволіти, не хочу, не хочу!!!

Серце калатало, наче скажене. Від хвилювання мені ніяк не вдавалося заснути. Я підвелася, відчинила шафу, знайшла димедрол. Ковтнула одну таблетку. Брешу. Три. Знов лягла. Алі скочив на ліжко, пухнастий, як хмарка, вмостився поруч і замуркотів. Уже пробачив мені вранішню ванну. Я почала гладити його між вушок. Легкі рухи рукою. Туди-сюди, туди-сю…

Я стояла перед дверима Яна і прислухалася. Тихо. Так. Він дуже тихий. Проте він там, у квартирі, я це відчувала. Ненавиджу дзвонити. Простий натиск кнопки, а за дверима зчиняється такий галас, наче спрацювала сигналізація. Я постукала. Тричі. З досить довгими паузами. Легкі кроки. Двері відчинилися – на порозі стояв Ян. Такий незвичний– потерті джинси, рукава незрозумілого кольору сорочки високо закосані, руки– в білій глині, на обличчі– піт.

Я підійшла до нього, пальцем провела доріжку по спітнілій щоці і прошепотіла:

– Здрастуй, Яне! Я повернулася. – Він мовчки пропустив мене в квартиру.

Боже мій, на що перетворилася вітальня! Килим відсунутий, підлога вкрита газетами, скрізь біла глина, а посеред цього хаосу– майже закінчена скульптура. Дівчина сидить на скелі, замріяно дивиться кудись у далечінь, вітер відкидає назад її довгі кучеряві коси, грається спідницею. Морські хвилі щосили вдаряються об скелю, немов намагаються її зруйнувати, проте марно. Я обійшла скульптуру, придивилася. Ян мовчки спостерігав за мною, спершись на підвіконня. Не помітити, що я схожа на дівчину, було складно. Отож це я. Тільки я не просто сиджу на скелі. Я до неї прикута. Великими, тяжкими кайданами, які міцно охоплюють майстерно виліплені зап'ястки. Я прикута і я всміхаюся. Здається, мені це подобається.

Я подивилася на Яна:

– Не знала, що ти вмієш таке ліпити. Вона гарна.

– Вона гидка, смішна, вульгарна! Нічого спільного з оригіналом! Зовсім нічого, хоч як я намагався!– Він підійшов до скульптури і накрив її тканиною.– Жалюгідна копія, проте це все, що в мене є.

Я підійшла до нього:

– Ні, Яне! В тебе є я.