– В тебе три хвилини, дівчинко, – і залишив мене саму.

Я позіхала і не могла зупинитися. В голові дзвенів

ображений дитячий голосок: «Ну чого він мене мучить? Я нічого не хочу. Хочу спати, хай він йде геть!» Очі заплющилися самі собою. Здавалося, Ян зовсім поруч. Треба лише прихилитися до чогось, знайти точку опори, розслабитися і прокинутися, прокинутися від цього жахливого сну про цього жахливого чоловіка. Розплющити очі у ліжку коло Яна.

Коли Костянтин повернувся, я сиділа у самій лише нижній білизні, притулившись лобом до шафи і солодко та часто позіхаючи. В руках – зіжмакана сукня, яку я саме намагалася підкласти під щоку замість подушки, щоб було м'якше. Він сплеснув руками:

– Та що ж це таке!

Тієї ж миті мене грубо стягнули зі стільця. Я провела його сумним поглядом. Прощавай, затишний мій! Ти був непоганим притулком. Правда, трішечки твердува-а-а-а-тим. Я знов позіхала. Костянтин сів на ліжко, рішуче затягнув мене до себе на коліна і, чортибатькаючись, почав натягувати на мене сукню.

– Марго, що з тобою коїться? Ти що, п'яна?

Я почала вмощуватися на його грудях, щоб знов заснути. Це мені майже вдалося, але Костянтин вхопив мене за плечі і почав трусити, як стовбур дерева. Яка брутальність! Я зарюмсала і над силу розплющила очі.

– Костю, ну чого ти до мене причепився? Я хочу спати. Ти чуєш? Просто спати. Роби зі мною, що завгодно. Мені байдуже, тільки дай мені поспати. Ну, будь ла-а-а-а-а-сочка. – Я вкотре позіхнула. Щелепу можна вивихнути.

Він задумливо подивився на мене:

– Цікава пропозиція, проте… не в моєму стилі Не люблю, коли жінці байдуже. Прокидайся, кошеня, прокидайся! Не змушуй мене плескати тебе по щоках.

Це подіяло. Я одразу перестала позіхати:

– Тільки посмій! Я теж.умію давати ляпасів.

Костянтин розсміявся:

– О, це вже краще! Ану, давай, розповідай, чому це ти така сонна о восьмій вечора. Ти дивно виглядаєш.

– Нічого дивного. Я просто втомилася.

– От воно як! Пані розвантажували вагони з вугіллям?

– Ха-ха-ха. Дуже дотепно. Існує багато інших видів роботи, від якої можна втомитися.

– Не знаю, не знаю. – Він уважно подивився на мене, наче йому щось спало на думку. Задерши рукава моєї сукні, Костянтин почав уважно роздивлятися внутрішню поверхню моїх рук, насамперед ліктеву зону. Я випручалася з його обіймів і підвелася:

– Припини! Я не наркоманка! Невже я схожа на тих ідіоток, які руйнують своє життя цією гидотою?

А ти не схожа, Марго? Хто ж тоді ще годину тому досить серйозно грався з цією небезпечною думкою? Він знизав плечима:

– Не знаю, проте з тобою щось коїться. Щось дуже погане. Я не витримала:

– Ти зі мною коїшся, ти!!! Ти не даєш мені спати, ти вдерся до моєї квартири, до мого життя! Геть звідси! Я не хочу тебе бачити. Ніколи, чуєш, ні-ко-ли!

Костянтин подивився на мене:

– Ні. Я нікуди не піду. Без тебе. І тебе не пущу. – Спокійно, впевнено, категорично.

Я втомлено опустилася на ліжко поруч з ним.

– Скажи мені, Костю, що тобі треба?

– Ти.

– То давай! Вперед! Бери мене, я не пручатимуся. Тільки пообіцяй, що потім даси мені спокій.

Він не слухав мене. Це тебе й досі дивує? Більшість чоловіків вважають, що слухати жінку – гайнувати час. Нікому не потрібна розкіш. Тому він тебе не «не слухає», він тебе просто не чує.

Якийсь час Костянтин сидів повністю занурений у свої думки, потім підвівся і повернувся до мене:

– Ходімо, дівчинко. Швиденько. Здається, я знаю, що тобі зараз на користь.

Ми мчали нічним шосе. Я глянула на спідометр: сто шістдесят кілометрів на годину. Костянтин керував машиною бездоганно. Якщо ви помітили, він взагалі полюбляв керувати.

Мене завжди вабила і водночас лякала швидкість. Чимось вона нагадує політ: ти відштовхуєш від себе землю і небо, звичайний ландшафт, і повітря, втікаєш від минулого, теперішнього і майбутнього, втікаєш від самого часу, спостерігаєш, як хвилини і роки, наче мошки, розбиваються об вітрове скло. Тобі навіть здається, що ти втікаєш від долі. А потім настає мить, якої ти лякаєшся, бо починаєш розуміти, що все це – омана, що насправді ти втікаєш від самого себе, відштовхуєш себе, женеш себе геть. Тиснеш на гальма, зупиняєшся і бачиш, що нікудишній з тебе втікач, бо все залишилося на своїх місцях – і небо, і земля, і час, і доля, і ти сам.

Костянтин повернувся до мене:

– Подобається?

Я кивнула.

– Це тільки початок. Справжня розвага – попереду. Ти тільки подивись, який простір!

Перед нами розпросторилося величезне поле, вкрите білими бетонними плитами. Хоч куди кинь оком – рівна поверхня, розкреслена на правильні прямокутники. Жодного дерева, жодного куща, тільки на самому обрії темнів невеличкий гай.

– Що це, Костянтине?

Він повернувся до мене. Його очі палали.

– Старий аеродром. Ним уже давно ніхто не користується. Років п'ятнадцять тому ми з друзями організовували тут справжні перегони. Колись я досить серйозно захоплювався автоспортом. Ти думаєш, що любиш швидкість, Марго, проте це не так. Швидкість любить тебе. Зверни увагу на цю порожнечу! – Він показав рукою на поле перед нами. – Наче чистий аркуш паперу. Хочеш, ми напишемо на ньому наші імена?