Сірий цілком слушно твердить, що трава і дерева гнучкі і ніжні доти, поки живуть. Помираючи, вони стають холодними, сухими, жорсткими. Жорсткість, жорстокість — супутники смерті. М'якість і ніжність — супутники життя. Коли дерево стає сухим, жорстким, воно приречене на смерть. Так і людина. Якщо твоє серце вже не відгукується на вечірню зорю, на дівочу пісню, якщо не підкочується до горла щось гаряче, ніжне, коли бачиш свого учня і друга, здатного пройти твій важкий і довгий життєвий шлях вдвічі швидше, негайно іди у відставку, замовляй собі про запас некролог: «Пенсіонер всесоюзного значення віддав богові душу».

Це мене не зачепить. Я живу! Живу — і не старію. Так буде доти, поки виконую давній, старий, як світ, і вічно свіжий, як схід сонця, наказ Сірого. «Хай буде для вас кожний світанок немов би початком життя, а кожен захід сонця його кінцем. Нехай кожне з цих коротких життів залишить по собі слід любовної справи, яку зроблено для інших, доброго зусилля над собою і набутих знань». Не так уже й погано розуміли люди свої обов'язки і тисячу років тому!»

Шатров перев'язав записну книжку резинкою і поклав у завітну кишеню, де вона лежала постійно.

— Василю, чого це ти ходиш навколо мене? Чого весь час позираєш? Яку таємницю хочеш розгадати? — Добра весела посмішка освітила обличчя Шатрова. — Ну, давай, запитуй!

Гойда ближче присунувся до полковника, серйозно подивився на нього і півголосом запитав:

— Ви його давно знаєте… чоловіка, що ховається під личиною Кашуби?

— А ти як гадаєш?

— Гадаю, що дуже давно.

— Так. Але я його впізнав не зразу. Боявся помилитися. Придивлявся, вгадував, відновлював у пам'яті обличчя.

— Відновили?

Шатров вийняв з внутрішньої кишені піджака тверду, розміром як поштова листівка фотографію.

Гойда глянув на поблякле зображення поважного закарпатця: пухлі щоки, кущисті брови, великі вуса, люлька, верховинський капелюх з пером, розшитий строкатим візерунком, полотняна сорочка і нарядна хутряна безрукавка — киптарик.

— Бачив коли-небудь цього джентльмена?

— Здається, ні.

— Здається?.. Придивись уважніше!

Гойда знову схилився над фотографією. В тіні верховинського капелюха випинався лоб. Під навислими бровами холодно світилися глибоко запалі очі. Ніздрі великого носа широко роздуті.

— Таким «Говерла» був років двадцять п'ять тому. Колишній управитель угорського графа. Андрій Кашпар. Утік після війни на Захід. Там, у американській зоні, пройшов перепідготовку в шпигунській академії, довго був інструктором-експертом. Перелицьований за допомогою пластичної операції і засланий в Явір через Дунай.

Гойда не любив без потреби запитувати. Волів докопуватися до істини сам. Він мовчки роздумував над тим, що розкрив йому Шатров.

— Тобі все ясно, Василю? — спитав Шатров. Він знав, про що думає Гойда, і хотів перевірити хід думок капітана, підказати, якщо це буде потрібно.

— Не певен, що все. Коли ви дізналися, що «Говерлу» заслали сюди?

— Зразу ж, як тільки він зник. Але ми не знали, куди саме його закинули і де він переховується.

— Ось тепер, здається, все ясно.

Шатров похитав головою.

— Ні, мабуть, не все.

— Але мені цього поки що досить, щоб діяти свідомо, на повну силу.

— Точно! Розвідник, як солдат, повинен розуміти свій маневр. Для повної твоєї орієнтації дещо додам: «Говерлу» голими руками не візьмеш. Підбиратися до нього треба дуже обережно, дуже акуратно, щоб не сполохати. Ти ж, звичайно, розумієш, що прийшов він сюди не на пусте місце і має опору не тільки в особі Качалая та своєї дружини Єви Портиш.

— Дружина?.. А я думав… так, випадкова спільниця.

— Законна дружина. Ще перед війною, в Америці, в місті Бостоні одружилися. Тепер обоє затаїлися, перечікують. Підождемо й ми. Ужгородських товаришів я попередив, щоб вони не турбували подружжя своєю увагою. Нехай пограються на мнимому привіллі. А ми тим часом підшукаємо ключі до справжнього Кашуби.

— Кашуби вдома немає, кудись виїхав, зник. І ніхто нам добровільно не скаже, як і коли він зник, де переховується… живий чи вбито його.

— Правильно, і все-таки… той, у кого є в запасі хліб, не думає, що він їстиме завтра. Ось, мабуть, і всі наші плани на найближчий час. Запитання є?

Гойда подивився на небо, де літали чайки, послухав пісні рибалок, примружившись, підставив обличчя променям сонця і сказав:

— Маю, але вже чисто ліричного порядку.

— Вчасно переключився, Василю. Дякую. Добре працюєш. Найкращий твій друг той, хто і посміхається, і сльозу проливає хоча б на мить раніше за тебе… Я, друже, зранку настроєний філософськи і поетично. Ну, які ще питання нас непокоять? Життя і смерть? Геній і лиходійство? Любов і зненависть? Чоловіки і жінки? Капіталізм і комунізм? І те, і друге, і п'яте, і десяте, так?