— От, Василю, — сказав Шатров, — бачиш, який у них розмах. Програма!.. Ладні лізти в огонь і воду, до чорта в зуби, аби виконати завдання в строк… Чому такі тверді строки?

Гойда звик до таких несподіваних запитань.

— Програма!.. Виходить, уціліли не тільки Кашуба та Качалай. Зграя діє.

— Так. І, очевидно, діє не лише на території прикордонного Закарпаття, а й на Ізмаїльщині, на Дунаї. Що ж їм наказано зробити?

— Складне питання.

— Так, складне. Але ми мусимо шукати відповіді і на нього. Пригадай, як останнім часом навчають «людей закону Лоджа».

— Тисяча і один вид диверсій!..

— Справа не в деталях. Я маю на увазі головний напрямок, характер операції в цілому, з ім'я чого вона здійснюється, до чого прив'язується. Подорож містера Картера, вояж «Івана» та «Петра», посилена засилка повітряних куль, начинених антирадянськими листівками, в закарпатське небо, спеціальні передачі радіостанції «Вільна Європа» для Закарпаття і «пригнобленої» Угорщини, — все це ознаки того, що дії містера Картера, Качалая, Кашуби і тих, кого ми ще не знаємо, прив'язуються до якоїсь дати, до якоїсь події. Добре, поживемо — побачимо. Можливо, на Дунаї обстановка проясниться.

Шатров сказав усе це без будь-якого натяку на багатозначність, як завжди, роздумуючи вголос. Слова як слова. Але вони глибоко запали в душу Гойди. Не раз він згадував їх пізніше, коли невідоме стало відомим.

— Тепер, мабуть, ми поїдемо на Дунай? — запитав Гойда.

— Поки що ні. Ми неодмінно побуваємо в гостях у Кашуби.

— Зрозуміло! Приходьте до нас у гості, коли нас вдома не буде…

Чорний зигзаг, наче блискавка, пронизав до дна прозору товщу води Ведмежого потоку, поплавок став вертикально, а потім зник. Клюнуло!.. В грудях у Шатрова похололо, в роті пересохло, коли він смикнув гнучке вудлище вгору і на себе. Почувся свист розрізаного вудлищем повітря, шурхіт камінців під ногами, радісний крик Гойди:

— Ура! Поздоровляю з первістком!..

Шатров був настільки приголомшений щастям, яке випало на його долю, такий необачливий у мисливському запалі, що, вихоплюючи з води райдужну рибку, втратив рівновагу. Але і падаючи, він не зводив з рибки очей. Бачив, як вона майнула над Ведмежим потоком, як описала дугу, чув, як ляснула об каміння. Схопився, побіг. Слизьке каміння від роси і моху підкочувалося під ноги. Шатров упав, підвівся і знову побіг… Боявся, що зникне, розвіється веселка. Перша райдуга в його житті!

Не зникла. Ось вона, на кінці гачка, маленька, з округленим тулубом, мокра, холодна, жива, ще зберегла чудовий колір гірського потоку. Райдужна форель! Куди золотій рибці до цієї. По спинці розкидані веснянки. Кожна випромінює свій особливий колір, — чорнуватий, голубий, білосніжний, бронзовий. Боки в рибки зеленувато-жовті з перламутрово-золотистим полиском, черевце атласно-перлисте, обідок ока — криваво-червоний, черевний плавець яскраво-жовтий, а спинний — з ніжною смужечкою і в дрібненьких крапинках. То он вона яка!.. Важко дише, злегка ворушить плавцями і Шатрову здається, що вона ось-ось промовить людським голосом, як пушкінська золота рибка: «Відпусти мене, діду!»

Шатров обережно зняв з гачка райдугу, що тремтіла в його руці, і кинув у воду.

— Що ти робиш, йолопе? — закричав Гойда, підбігаючи. В його голосі лунав відчай. Обличчя побіліло, наче піна струмка. Василь на мить забув, хто перед ним стоїть.

На щастя, він швидко схаменувся і, ніяково посміхаючись, винувато сказав:

— Новачки майже завжди отак розгублюються перед райдугою. І зі мною таке було. Один старий рибалка за таку необачність надавав мені по щоках хвостом форелі. Спочатку по одній, потім по другій. І я терпів.

Шатров засміявся.

— По щоках?.. Хвостом?.. Молодець. Що ж, давай, Василю, заслужив і я. — Шатров повернувся до Гойди, підставляючи під удар праву щоку.

— Варто було б. Та гаразд, обмежимося суворим попередженням. Але якщо наступного разу…

— Наступного разу не буде. Зарікаюся полювати на райдугу. Нехай собі сяє.

Шатров занурив руки в потік, обмив долоні.

— Закуримо, Василю?

Гойда подивився на годинника і невесело посміхнувся.

— Завжди отак, тютюновим димком, дядьки окурюють суперечку.

— Не просто дядьки, а й письменники, кінорежисери, актори. В усіх книгах, в усіх фільмах герої димлять, «висловлюють душевний стан». Що ж, покуримо й ми… Не підведе тебе Марія?

— Не маю права погано думати про неї. Дівчина акуратна, розумна, спритна. Впевнений, підготує все як слід.

— А ти… ти впевнений у тому, що сам зробиш все як слід?

— В усякім разі, зроблю все, що зможу. За інше, особливо за Кашубу — не ручуся.