— Я давно хочу обговорити з вами, Микито Самійловичу, одну проблему…

— Не дуже хотів, якщо так довго не обговорював, відкладав. Ну, починай! Я слухаю.

— Вам відомо, що я в цьому році не хворів, не мав стягнень, брав участь у чотирьох великих операціях, жодного разу вас не підвів, у званні підвищений, а почуваю себе кепсько. Важкий рік! Тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостий.

— Здалеку заходиш. Підходь, хапай бика за роги!

— Культ особи Сталіна… Правильно, це треба було колись викрити, і краще тепер, ніж завтра. Але надто вже рішуче викривається.

— Не подобається рішучість і мужність хірурга? Хочеш, щоб небезпечну болячку заговорювали бабки, знахарі? Хочеш, щоб промахи, помилки робилися нишком і так само виправлялися? Не тим аршином міряєш і епоху, і партію, і державу… Ти коли-небудь бачив затемнення сонця?

— Що?

— Затемнення сонця бачив?.. На виду у мільйонів людей затмилось і на виду всього світу прояснилось. Отак, Василю.

Саме за такі слова Гойда і любив свого сивоголового друга. Біля нього не запліснявієш, не вкриєшся іржею, не постарієш. Він і вчинком, і словом, і поглядом, і навіть мовчанням надихає, виховує, надає сили.

Почуття синівської вдячності переповнило серце Гойди. Він міцно потиснув руку Шатрова.

— Мені дуже пощастило в житті, що я зустрівся з вами. Коли я чую слова: «Друг, хороша людина, чудовий працівник, справжній комуніст», то завжди думаю про вас, Микито Самійловичу.

— Василю, якщо хочеш бути справжньою людиною, не славослов. Хто лестить, той підкопується під друга, під батька, під правду і під власний корінь.

На капітанському містку вдарили у дзвін. «Аркадія» хрипко, простудженим голосом загула.

Вдалині на межі світло-синіх морських вод і каламутно-жовтих прісних, річкових, з'явився голий, рівнинний острівець Зміїний — страж Дунаю.

Пароплав загув веселіше, протяжніше і почав наближатися до суші, до зазубленого, в заростях очерету, протоках і піщаних косах берега.

На кормі, де сиділи дівчата, все ще дзвеніла пісня:

— Бідні солов'ї, калини, вишні!.. — Шатров посміхнувся. — З пісні в пісню мандрують. Може й ми, Василю, віддамо свої голоси блоку дунайський красунь?

Гула, дзвеніла під каблуками дівчат мита-перемита, до блиску вишурувана палуба.

«Аркадія» ввійшла в кілійське гирло Дунаю.

Але друзі не добралися до корми, де співали і танцювали дівчата. Вони стояли біля борту, милуючись Дунаєм, його берегами, островами, придунайською землею, рівною як море і порослою очеретом.

— Дивися, Василю, яке диво!

— Справді! Це не просто очерет, не очеретяні плавні, навіть не очеретяний ліс, а очеретяні джунглі.

— Та я не про очерет, Василю?

— Небо?.. Теж! Не небо, а блакитна пустеля без кінця і краю.

— І небу дай спокій. Дунай!.. Тихий, каламутний, майже кофейного кольору, нижчий за очерет, нижчий за траву, а панує і над польотом птахів, і над деревами, і над долинами. Чому це, Василю?

— Без Сірого не відповіси на таке масштабне запитання.

— Гаразд, клич його на допомогу!

Гойда подумав, оглянувся довкола і, посміхаючись, сказав:

— Якщо хочеш піднятися вище за всіх людей своєю працею, будь нижчий за всіх у своїх словах і обіцянках. Але коли ти піднявся високо, став зіркою першої величини, то посилай на землю людям те, що взяв у них колись — світло.

Шатров уже не слухав Гойду. Серединою дунайського рукава, лишаючи позаду глибоку і широку борозну, мчав білий катер з прикордонним прапорцем на щоглі. Шатров похитав головою і засміявся.

— Це, здається, Смолярчук. Так і є! Грізні наміри має дунайський пірат. Візьме «Аркадію» на абордаж, а нас заарканить і захопить у полон. Василю, чинитимемо героїчний опір чи добровільно здамося?

Гойда, облизавши пересохлі губи, апетитно крякнув.

. — Чую запах риб'ячої юшки… білосніжний розсипчастий осетр, розпарений лавровий листок, чорний перець, молода свіжа цибулька… Здаюся, товаришу полковник. А ви чинитимете опір?

— Дзуськи, здаюся й я.

Прикордонний катер застопорив, пропускаючи вперед пароплав. Потім мотор заревів знову, пінячи під собою воду, розвернувшись, легко догнав «Аркадію» і підплив майже впритул.

— Ей, на «Аркадії»!.. — загримів посилений мегафоном голос Смолярчука.

— Слухаємо вас, товаришу. Що вас цікавить? — відгукнулися з каботажника. Шатров і Гойда стояли біля борту і посміхалися.

— Мене цікавите ви, товариші! Прошу перейти на моє судно і беззаперечно виконувати всі мої розпорядження.