Останнє, що він побачив, — силует мадонни в тьмяно освітленому вікні. В ту ж мить хтось грубо відтягнув її од вікна.

Вершники неслися в поле. Лише тепер Сірано збагнув, що, відчувши загрозу гостям, чарівна господарка осідлала їм своїх коней. Скакали вони легко, впевнено, очевидно, добре знали цю місцевість. І тому швидко відірвалися від переслідувачів. Гвардійці не могли угнатися за ними.

Весь день Тристан і Сірано скакали на схід. В одному придорожньому трактирі їм вдалося замінити коней. Але цього разу зарадила не добра фея із заїжджого двору, а худющий господар із пожадливими очима, якому Тристан дав гаманець із пістолями.

Тепер, здавалося, втікачам ніщо не загрожувало. Слуги кардинала відстали. Одначе Сірано й Тристан не врахували всесильного впливу Рішельє в будь-якому куточку Франції.

Запопадливий лейтенант де Мор’є, який спершу сам поспішав щезнути з Парижа, зрозумів: проґавити державних злочинців — це стати на ешафот. Відтак його енергія подесятерилася: він передусім рятував своє життя. Отож для погоні вирішив іменем всесильного Рішельє мобілізувати вільні від бойових дій військові підрозділи, які стрінуться на шляху. Він так красномовно пояснив капітанові кавалерійського полку графу де Пассі необхідність затримати ворогів кардинала (розмалював усі вигоди і славу на випадок удачі і, навпаки, сувору розправу Рішельє), що бравий офіцер сам вирушив на чолі загону до альпійського кордону Франції, куди, судячи з усього, рухалися втікачі.

Не знаючи про це, наші герої мирно перепочивали на лужку, милувалися тутешнім пейзажем, покритим легким серпанком. Під ніжною вуаллю природа була особливо приваблива.

— Ніде на Землі, — мовив Тристан, — я не бачив такої краси, як тут. Навіть мила серцю сократівська Греція поступається перед цією чарівною місциною Франції.

— Там надто жарко, сонце дошкуляє… Помічаєш, який серпанок! З дитинства обожнюю його. Народився я в містечку Мов’єр неподалік від Парижа. З моїм другом Кола Льобре любив ловити рибок у Сені і, уяви, кидати їх назад у річку.

— Серпанок, кажеш? — Тристан звівся на лікті, щоб глянути на коней, які паслися. — А не здається тобі, що імла над шляхом надто густа?

— І справді, то курява. Лише коні можуть збити таку.

— Наполегливості твоїх землян можуть позаздрити наші солярії. Вперед, Сірано! Кордон недалеко!

— Ти думаєш, Тристане, межа з Граубюнденом зупинить моїх співвітчизників?

— Не думаю. Проте знаю, скільки крові пролито за цю маленьку швейцарську провінцію з джерельними ущелинами.

— Але ж там нас і затиснуть. Повернімо на південь!

— Ні, друже, саме в горах ми знайдемо прихисток.

Сірано не заперечував. Хутко спіймавши коня, він скочив у сідло і помчав слідом за Тристаном.

Слуги кардинала насідали на п’яти. І як вони їх вистежили? Адже втікачі встигли зняти примітні чорні пов’язки.

Оглядаючись, Тристан і Сірано побачили: хоч вони й витискають усе можливе із своїх стомлених коней, хмара пилюки невблаганно наближається. І уявлялася вона їм сірою сутаною того, хто, прикрившись кардинальською мантією, затаїв під нею злість і ненависть, жорстокість і підступність, з допомогою яких керував Францією, накидав свою волю знеможеним безконечною війною європейським державам, окрім Швейцарії.

Граубюнден! Альпійська провінція, батьківщина відважних горців, які домоглися незалежності, відмовившись од війн. Як зустрінуть вони втікачів? Адже за ними женуться слуги Рішельє!

Та вершники без будь-яких ускладнень минули кордон: він ніким не охоронявся. Війна вирувала далеко звідси, і влада кантону не хотіла зазнавати збитків. Однак за спиною втікачів, скорочуючи відстань, скакали й гвардійці.

Долина між гірськими схилами то розширювалася, то звужувалася. Дорога в’юнилася, копіюючи річечку, що брала початок в альпійських висотах. В одному місці скелясті бастіони так стиснули шлях, що утворилася вузька стежина. Та Тристан не збавляв ходу, мовби знав тут кожен камінь.

За скелею, що раптом звисла над ущелиною, він повернув ліворуч, убрід перебрався через річку і став заглиблюватися в зелені хащі.

Сірано вирішив, що Тристан, відчуваючи за собою переслідувачів, намагається збочити — скеля на якусь хвилю заступить їх од гвардійців. Але помилився. Той мав зовсім інший намір.

Зате не схибив лейтенант де Мор’є. Передбачивши, що погоня може тривати і в горах, він взяв із собою досвідченого горця-слідопита з полку графа де Пассі. Втративши з виду переслідуваних, загін спинився біля скелі. Вусатий солдат, пильно вдивляючись у шлях, легко розгадав план утікачів.

Загін перебрів річку, де вода сягала коням лише до черева, і солдати почали підганяти їх, аби видертися вгору.

Тристан і Сірано були значно вище. Вони добре бачили, як з півсотні гвардійців, трохи попетлявши, таки натрапили на їхній слід.

— Відпустімо коней! — запропонував Тристан. — Жаль бідолашних. Ти ж у дитинстві відпускав рибок у Сену.

— Згода, — в тон йому сказав Сірано. — Хочеш здатися? Та навряд чи слуги кардинала Рішельє вчинять із нами так, як я з рибками.

Тристан стримано всміхнувся: