Олексій струшував слова Ірини з себе, мов порох. Що вона таке говорить?

– Це не правда, люба! Я не ненавиджу тебе, Іро. Я тебе поважаю. Ти мама мого сина. Гарна господиня, любляча, ніжна дружина, прекрасна донька своєї матері.

Чоловік гладив Іру по руці, говорив ніжно, тихо, без нотки фальшу в голосі. Та чомусь це жінку лишень розізлило. Вона вирвала свою руку з його долонь:

– Льошко, перестань блазнювати. Крапка. Кінець усьому. Розумієш – це кінець… Ти ж не ідіот? Чи ідіот?! Яка в сраці «дружина», «люба»? Ще скажи, що ти мене досі кохаєш! Тьху!

У коридорі загудів телефон. Іра схопилася за той дзвінок, наче за рятівне коло, яке її мало б витягнути з вирви, та прожогом вилетіла з кімнати, схопила слухавку:

– Алло, мам? Привіт! Ага, розмовляємо. – Іра щільно прикрила двері.

Олексій не прислухався. Наперед знав про що йтиметься. Звичне тещине: «А я тобі казала. Він – ледащо. Він тобі не пара! Він свої картини більше любить, аніж тебе та сина. Він своїх друзів більше любить, аніж вас. Він жаліє грошей на Єгипет і якогось дідька тягне вас із наметами в гори. Хай то й Альпи, але ж воно – гори. Он сина застудив…»

Спочатку дружина відбивалася від маминих нарікань, прикриваючись добрими намірами чоловіка дбати про всю родину, і про тещу теж. І це була чиста правда. Олексій заробляв достатньо грошей і навіть купив тещі в подарунок, на якусь там річницю, квартиру в Києві. Та скромно подякувала та перебралася з периферії, з райцентру Вінниччини, ближче до них. Та все ж своєї думки щодо безпутного зятя не змінила. От тоді Олексій уповні й осягнув істину, що весь фольклор про демонічне походження тещ – то не зовсім фольклор. Наївний! Думав, що вдячна теща до кінця своїх днів буде зятю руки цілувати чи принаймні мовчатиме, а тут… Таке почалося! Так, люди добрі! Є любов з першого погляду, а є ненависть з першого слова. Ото вона й була.

Олексій підійшов до коробки з книгами. Розмова дружини з тещею-мамою – то, як мінімум, на годину, а коли ще й з інструктажем, то й на довше. Зверху, на коробці, лежав старий фотоальбом. Розгорнув. Звідти дивилися давні студентські фотографії. Посміхнувся сам до себе. Іра – молода, красива, щаслива, вогник в очах. Де вона той вогник загубила? Винуватив у всьому себе – не зміг його зберегти. Після одруження його Іринка-Веселинка, як її часто називав за дзвінкий сміх, чомусь стала дратівливою, постійно невдоволеною, перетворилася на похмуру набундючену Іринку-Хмаринку. Годив, але… Чим більше старався – тим робилося гірше. Іра нещодавно зізналася, що вийшла за нього заміж лишень тому, що захопилася його картинами, а не ним. Вони вчилися разом в одній групі. Вона вступила в художній, бо рідний дядько, мамин брат, був директором того технікуму. Тож наче сам Бог велів там опинитися. До того ж незле малювала. Та для художника мало отого «незле», мусить бути бажання, кураж, дух творця в тому, що робиш. Ірина цього ніколи не мала. Тож усі домашки та завдання робив за неї Олексій, уже з першої сесії. І робив це з радістю. Вважався найталановитішим, найперспективнішим у технікумі. Навчання давалося йому легко, хоч вступив до технікуму після армії. І в Іринку закохався відразу – тільки-но побачив, і пропав… Вона була для нього всім – сонцем, небом… Хоч і дівчата за ним бігали, упадали, бо був і веселим, гуморним, бешкетливим, не нудійком. А йому була потрібна лишень Іра. Із задертим догори носиком, з вогниками-блискітками в оченятах. Із веселими світлими кучериками довкола личка. Білі кучерики над блакитним небом оченят. Не дівчина – мрія. Іринка-Веселинка.

Він дурів від кохання. А коли в тебе і душа художника, і талант художника, і серце маляра, і мрія маляра… Він малював її на стінах у гуртожитку, на лекціях у зошиті, і в думках, і в мріях, і в небі, і на землі, і в снах. Перше кохання часто нагадує одержимість. І щоб перебороти його, потрібні спеціальні ліки та спеціально навчені люди поруч або просто – час.

А тоді, тоді він жив лиш тою одержимістю. І були серенади під вікном, Іринині портрети, букети найрозкішніших червоних троянд, улюблених квітів коханої, палке серце в грудях, яке готовий був вийняти та подати дівчині на вечерю… Усе це було, та Ірина наче й приймала всі ці пориви закоханого юнака, та все ж доволі кволо реагувала. Та коли закоханий ще студент Олексій поклав до ніг коханої однокімнатну хрущівку в Києві, а для іногородніх – то був цілий скарб, серце Ірине тьохнуло, вежа впала і вона сказала «Так»… Квартиру купив, як не дивно, на гонорари. Його картини дуже незле продавалися.

Чоловік гортав сторінки альбому, посміхався то сумно, то радісно. Скільки разом усього пережито? Перші успіхи в бізнесі, народини сина, перший його зубчик, перше слово… І коли наше кохання закінчилося? Невже нагло, враз? Так не буває чи буває? Для Іри, схоже, воно й не починалося. А для нього? Коли перше кохання стало попелом? Одержимість відступила… Так, відступила. Залишилася прив’язаність, обов’язок, звичка.

Одного вечора повернувся після перемовин із замовником додому. То був такий сімейний ритуал: чи ситий, чи голодний, після роботи біжиш на кухню, погрітися біля сімейного вогню. Так для себе це називав. Іра насипала в тарілку борщу чи робила бутерброди, байдуже що. Важливим було інше: вона сідала навпроти та слухала його неквапливу розповідь. Розмовляли, розумілися. А в той дощовий осінній вечір вона теж насипала чи то супу, чи то борщу в тарілку, та не сіла, як завжди, навпроти. Промимрила, що в неї якісь нагальні справи, тобто ти їж, коханий, а згодом, може, поговоримо.

Він повечеряв, помив посуд. Його покликав син, зайшов до нього, порозмовляли, вклав малого спати. Тоді подався до ванної, здійснювати вечірній ритуал. Коли зайшов у спальню, дружина вже вклалася. Поклав ніжно руку на плече, вона навіть не поворухнулася. Звідкись знав – вона не спить, лишень удає. І він не став наполягати, розштовхувати її. Але чому? Досі сам не знайшов відповіді. Можливо, тому, що теж тоді відчув її відстороненість та підсвідомо зрозумів – це початок кінця. Того вечора він вилікувався, його одержимість почала минати…

Опісля такі вечори стали звичними. А коли вдавалося поговорити, то все перетворювалося на сірість – завше надокучливу, однакову. У неї на нього не ставало часу, інколи йому здавалося, що вона спеціально придумає приводи чкурнути якнайдалі від нього. І він не заперечував, піддався тій забаві, затримувався з товаришами якнайдовше, понавигадував і для себе купу малу різних справ додаткових, щоб не ставити Іру в незручну ситуацію – не вважати себе винною в тому, як вони живуть. І в один з таких вечорів, коли Іра ставила на стіл для нього вечерю, завченим рухом, і він чекав уже звичної фрази на кшталт: «Ти тут повечеряй, а я…», зловив себе на думці – ця жінка навпроти, яку ще недавно так кохав, його ніжна Іринка-Веселинка, перетворилася на чужинку, яку він майже не знає.