І та, що назвалася Машкою, зовсім не роздумуючи, міцно вхопила Магдалену за руку та поволокла за собою. Жінка й не думала смикатися чи вириватися. Стало геть байдуже, чомусь знала: гірше, ніж є, уже їй не зроблять. Довготелеса, худа, з чіпкими руками Машка тягла невеличку Магдалену за собою. За будинком ріс парк. Зелена зона, так би мовити. Але парк уже давно не мав господаря і стояв сиротиною занедбаною. Дитячий майданчик ще мав більш-менш прибраний вигляд, то самі матусі постаралися, а все, що за ним – непролазні чагарі. І Машка впевнено тягла туди спантеличену Магду. Якимсь дивом Машка віднаходила стежину і пересувалася нею доволі впевнено.

Початок літа обіцяв спеку та гарну погоду. Ось і зараз – лишень п’ята ранку та зовсім не холодно, хоч росяні трави били по штанах та прикритих легкою сорочкою руках. Магда чемно плелася слідком за Машкою. Бомжиха продовжувала міцно тримати її за руку і тягла за собою, мов малу дитину, дорогою щось собі під ніс булькаючи про розгардіяш у країні, про свої старі шкари, які на ладан дихають і от-от здохнуть, а підхожих у смітнику вона ніяк не знайде, бо має дуже вже унікальний розмір ноги, як для пані з ростом метр сімдесят, – тридцять п’ять.

– І на який тобі здалися пляшки, мала? По морді видно – не п’юща ти. – Ураз зупинилася посеред стежки Машка, розвернулася, прискіпливо глянула Магді в очі.

– На хліб, – випалила Магда, незмигно дивлячись в очі бомжисі, знизу вгору.

Машка була на голову вища і нависала над Магдою, мов потворна скеля.

– Діти є? – випитувала далі.

– Двоє. Дві донечки. Вони зараз у мами, у селі. Канікули в школі. А я от шукаю роботу і все ніяк той, не знайду… І часи такі, кажуть – криза в Україні. І без «блату» не беруть. У ЖЕК хотіла влаштуватися двірником, так сказали, що вакансій немає. Пробувала продавати на базарі, та той… Не вийшло. Нема в мене до цього діла хисту, проторгувалася…

– Ага, з такими очима на базарі не торгують, – бомжиха хмикнула. – Інтелігенція срана, блін. Та не тушуйся, чо ти? Знаю, що кажу. Я з такого ж тіста. А якщо слова не дуже культурні вставляю, не зважай – то моя адаптація то теперішнього життя. Ну, пішли. Будемо тебе лікувати, мала. Психотерапія, так сказать.

І Машка продовжила тягти Магду за собою.

Зарості несподівано закінчилися, і, здається, нізвідки виринула невеличка та доволі затишна галявина: покошена трава, столик під сосною, дві лавки, збиті з повалених берізок.

– Ну, шо, мала, той – сідай! – Машка кивнула на найближчу лавку.

Магда чемно сіла, Машка всілася навпроти. Дістала з внутрішньої кишені засмальцьованої камізельки півлітрову пляшку з чимсь прозорим, з правої кишені – два невеличких алюмінієвих стаканчики і щось загорнуте в газету. Розгорнула. Тим «щось» виявилося порізане плястерками сало та чорний хліб.

– Ну, яка не яка, але закусь.

Машка по-діловому заходилася «накривати» на стіл. Ще з однієї кишені добула складену чи не вдесятеро газету, розгорнула її. Зверху поставила пляшку з рідиною, стаканчики, розклала сало і хліб. Магдалена трохи ошелешено спостерігала за процесом. Майнула думка: «Господи, до чого ти докотилася, жінко, і куди тебе та хвиля несе?» Але не стала зосереджуватися на тій думці. Хай несе! Кудись та винесе. Бо не залишилося в ній більше сили для опору. Просто сиділа та оглядала свою нову знайому. У загидженому одязі, зі спухлим обличчям, синцями під очима та глибокими впадинами під ними. Волосся коротко стрижене. Колись, мабуть, воно було світлим, а зараз посіріло чи то від того, що його рідко миють та доглядають, чи від літ. Блакитні сумні очі, яких майже не видно з-під набряклих повік та набурмосених брів. Потріскані губи, на яких позасихала кров. Ластовиння на обличчі, яке дивом пробивалося крізь шар бруду й робило лице ще більш кумедним та незугарним. Товсті вимазані руки з обгризеними аж до крові нігтями вправно розставляли трапезу на столі. Права рука ще раз ковзнула в безрозмірну внутрішню кишеню камізельки і добула на світ Божий два маленьких помідори.

Машка відкоркувала пляшку. У ніс Магди вдарив сморід. Так могла пахнути тільки самогонка. Машка налила спочатку Магді, тоді собі. Нарешті підняла склянку, витріщилася на Магдалену своїми блакитними й досить чіпкими оченятами:

– Ну, шо, мала? За знайомство. І все ж, звати тебе як? Може, нарешті скажеш?

– Магдалена, – спокійно відповіла. Аж сама трохи злякалася свого спокою. І поспіхом додала, розуміючи, як на фоні ім’я Машка, то дико звучить: – Можна просто Магда. І ще той, е-е-е… я не п’ю, уже вибачте.

Бомжиха зневажливо пхикнула.

– Брєзгуєш. Звиняй, мала, однак шампана чи коньяку нема. Не хочеш як хочеш. Я не впрошуватиму. Но, для годиться – пригуби разочок, зроби вигляд, шо підтримуєш компанію, й поговоримо, мала. Слухай, ти не проти, якшо я тебе й далі малою називатиму? Бо оте твоє Магдалена, якесь надто біблійне. Можна, канєшно, Магдою, та й то якось не по-нашому, а по-циганськи звучить.

Магдалена знизила плечима. Вона не заперечувала.

– Ну, будь здорова, мала. За нас, за баб, за знайомство.

І Машка залпом перехилила стакан, при тому навіть не скривилася, наче пила воду. Тоді вкинула до рота кусень сала і заплямкала ротом. Магдалена тільки піднесла до носа стакан з прозорою рідиною. Від гидкого запаху відразу закрутило всередині, бридливо скривилася та поспішно поставила стакан на стіл. Машка наче цього не запримітила.

– Ну, розказуй, мала, як ти до такой жизні-маліни докотилася? – питала Машка, активно пережовуючи закуску.

Магда опустила очі. Деркучий, прокурений голос Машки її трохи лякав. Спочатку микання помийницями та смітниками Магді здавалося тимчасовим. От-от найдеться робота, і вона тоді це все кине та повернеться до нормального життя. Та минув місяць, і от зараз перед нею сидить жінка, яка напевне також так думала, коли починала. Магді зробилося страшно, коли подумала, що то вона зараз дивиться в люстерко свого майбутнього. Відвела очі, ховалася сама від себе.