Іра нервово пересмикнула плечима, зітхнула. В очах читався переляк, вона могла чекати чого завгодно, але не цього. Несподівано заторохкотіла:

– Льошко, ти-ти, ти не розумієш… Я не вимагаю все кидати ось так різко. Е-е-е-е, тобто… Без наркозу різати по живому, і малий, і мама. І все-все-все… Ми можемо розміняти квартиру на дві – буде і для тебе, і для нас вистачить. А бізнес, і дачу, і машину продати, гроші поділити. Усе навпіл. Мені також нічого чужого не треба. Це все… не правильно.

Олексій зітхнув і тихо сказав:

– Ні, Ірусю, усе нарешті правильно. Не правильно одружуватися з тим, кого не любиш. Не чини більше так. А решта все правильно. Це я залишаю не тобі, і не твоїй мамі, це я залишаю сину й матері моєї дитини та тій Іринці-Веселинці, яку я колись любив. Сергійко, звісно, не зрозуміє ані мене, ані тебе. І не простить зради. Ми обоє зраджуємо зараз його довіру. Бо… Дитині потрібна повноцінна родина. Та я тебе все одно в протилежному не переконаю. Твоя ж мама зуміє все показати дитині в такому світлі, що я ще й винним залишуся.

– Давай не будемо, Льошо. До чого тут мама? – При згадці про маму Ірина різко сіпнулася. Видно, мамині інструкції були надто дошкульними і сама Ірина відчувала це.

– Звісно, не будемо. Хай тобі щастить. – Олексій узяв сумку, перекинув її через плече. І вже на порозі озирнувся.

– Іро, спробуй знайти того, як ти кажеш, – справжнього. Хай він буде хорошим для тебе, гаразд? І не тільки він тебе любитиме, а й ти спробуй полюби його теж.

Вона трохи розгублено кивнула й додала:

– А твої речі – одяг, книги і решта?

– Заберу завтра, коли син буде вдома. Хочу попрощатися.

– Попрощатися? Ти кудись від’їжджаєш? От бачиш, – вона вхопилася, мов за ниточку виправдання, за ту його поїздку. – Тебе ніколи немає вдома. Для тебе мандри важливіші від нас. Друзі, подорожі. А для мене це чуже і…

Він підняв руку, мов білий прапор примирення. Вона замовкла.

– Давай без артистизму, Іро. Ти ж знаєш, що все навпаки. Я втікаю на іншу планету, щоб не бути зайвим у твоєму житті. Це нестерпно – бути зайвим. Не будемо сваритися, бити посуд, кидатися словами, мов гранатами. Ми з тобою достатньо набили скла. Так – розбите на друзки не склеїш. Ох, мандри-мандри. Так, я від’їжджаю, Іро, і дуже далеко. Я десь загубив себе, їду шукати…

– Ну і шо, мала? Скільки тут будеш стовбичити та витрішки продавати? Шо, ніколи людей не виділа? Я ж тобі не літаюча тарілка чи зелене одоробало з мигалками. Гм… Ти й учора тут вешталася. Я спостерігала, здаля правда. Не стала тебе лякати. Бо ти, наче, не з наших, не дуже той, на алкоголічку чи бомжару схожа. Пляшки збираєш нафіга: на водку чи дозу?

Дебела жінка з опухлим обличчям, брудним волоссям та синцями під очима вистрибнула з-за контейнера зі сміттям несподівано. Магдалена не встигла хоч якось зреагувати. Так і стояла розгублено, тримаючи в руці дві скляних пляшки з-під пива, які щойно витягла зі звалених на купу пакетів зі сміттям.

– Ну, глянь. Уже тиждень сміття не вивозять. Паразіти. Розвели сральню в місті. Усьо скопом – і картон, і тара… Бардак. Кругом, мала, бардак. І в головах, і в країні, й у світі бардак. Як тіко він, – бомжиха звела очі до неба, – нас досі ше терпить, скажи? Люблячий батько тіпа. А тут би не зашкодила добра порка. Шо витріщилася? Давай знайомиця, мала. Ти ж тіпа на мою територійку влізла. По ідеї я б мала тобі за ото, – жінка тицьнула брудним пальцем правої руки в Магдині пляшки, – морду натовкти. Та я добра фея сьодні. Бо знаю, мала, шо людина просто так, від нєфіг дєлать, по смітниках шниряти не стане. Ну? Я – Машка. А ти?

Магдалена й далі стояла непорушно. Вона не знала, що робити – кидати пляшки та втікати чи… Магда вже майже місяць микається смітниками. Устає вранці, тільки-но засіріє, і гайда по району. Ще ні разу ні на кого не наткнулася, бо робила це дуже обережно. Сором який, ганьба, а в неї ж діти і ще той, досі законний чоловік, з яким розлучається, і давати йому хай найменший привід для засудження не мала права. Чомусь була переконана, що о такій ранній порі всі бомжі та двірники ще сплять. Виходить, не всі.

– Шо мовчиш? Язик ковтнула? А очі чо такі настрахані, наче дідька побачила. Не битиму! Факт. І з виду ти зовсім нормальна – чистенька така, акуратна. Слухай, а пішли побазаримо. Га? Я так розумію, шо в нас з тобою співпраця в цьому райончику намічається? Та й куди спішити двом самотнім жінкам у неділю? До церкви ти нині не збираєшся, правда? Що там у неділю нещасному робити, сьогодні до церкви йдуть тільки щасливі, правда, не всі вони про своє щастя здогадуються, на жаль. А до церкви, на розмову з Богом, таким, як ми з тобою, ліпше йти, коли людей у ній мало. Тобто в будень.