Ми пішли до павільйону, де кидали на гачки кільця з твердої гуми й вигравали таким чином усілякі речі.

– Що ж, – промовив Ленц, звертаючись до Патриції Гольман, збиваючи капелюх на потилицю, – зараз ми здобудемо вам гарний посаг.

Він кинув перший і виграв будильник. За ним кинув я і здобув плюшевого ведмедика. Власник павільйону, передаючи нам наші виграші, голосно розхвалював їх, щоб принадити інших клієнтів.

– Скоро ти прикусиш язика, – усміхнувся Готфрід і підчепив сковороду. А я – ще одного плюшевого ведмедика.

– Оце-то щастить! – сказав власник павільйону, передаючи нам речі.

Він іще не знав, що його чекає. Ленц найкраще з усієї нашої роти кидав гранати, а взимку, коли нічого було робити, ми цілі місяці тренувалися, щоб накидати наші капелюхи на найрізноманітніші гачки. Порівняно до тих вправ накидати отут кільця було дитячою забавкою. Далі Готфрід без якихось зусиль виграв кришталеву вазу для квітів. Я – півдесятка грамофонних платівок. Хазяїн атракціону мовчки підсунув нам наші виграші, а тоді перевірив свої гачки. Ленц націлився і виграв сервіз для кави, другий приз! Коло нас зібрався вже натовп глядачів. Я швидко накинув аж три кільця на один і той самий гачок. Результат – «Покута святої Магдалини» у золоченій рамі.

Хазяїн павільйону скривився, як середа на п’ятницю, і відмовився давати нам іще кільця. Ми вже хотіли були покинути гру, та глядачі зняли галас, вимагаючи, щоб господар не заважав нам веселитися. Вони хотіли побачити, як пустять з торбами власника павільйону. Найбільше галасувала Ліна, що з’явилася раптом зі своїм ковалем.

– Кидати мимо – то це можна, га? – репетувала вона. – А як влучати, то ні?!

Коваль щось і собі бурчав, підтримуючи її.

– Гаразд, – погодився Ленц, – кожен іще по разу.

Я кинув перший і виграв таз, глек та мильницю. Тоді підійшов Ленц і взяв п’ятеро кілець. Швидко накинув чотири з них на один і той самий гачок. Перед п’ятим зробив паузу, як справжній митець, дістав сигарету. Аж троє чоловіків потяглися до нього з запаленими сірниками. Коваль поплескав його по спині. Ліна так хвилювалась, що гризла свій носовичок. Готфрід прицілився і кинув легенько, щоб не відскочило, останнє кільце на чотири попередніх. Вона повисло на гачку. Глядачі схвально заревли – Ленцові дістався головний виграш: дитячий візок із рожевою ковдрою й мережаними подушечками.

Проклинаючи все на світі, власник павільйону викотив візок. Ми поклали туди все, що виграли, і рушили до іншого павільйону. Ліна котила візок. Коваль кидав з цього приводу такі дотепи, що я змушений був іти з Патрицією Гольман трохи позаду. У сусідньому павільйоні накидали кільця на пляшки з вином. Якщо кільце попадало на шийку – ви вигравали пляшку. Ми виграли шість пляшок. Ленц поглянув на етикетки й подарував вино ковалеві.

Була іще одна халабудка на зразок попередніх. Але власник уже пронюхав, що діється, і, коли ми підійшли, заявив, що вже зачинено. Побачивши, що тут можна вигравати пляшки з пивом, коваль хотів зняти галас, та ми відмовилися: хазяїн павільйону не мав однієї руки.

У супроводі цілого почту ми пішли до «кадилака».

– Що ж його тепер робити? – спитав Ленц, чухаючи потилицю. – Краще не придумаєш, як припасувати дитячий візок ззаду й так везти його.

– Авжеж, – сказав я, – але тобі доведеться сісти в нього й кермувати, щоб він не перекинувся.

Патриція Гольман запротестувала, її непокоїло, що Ленц і насправді так зробить.

– Гаразд, – сказав Готфрід, – тоді давайте ділити. Обох плюшевих ведмедиків неодмінно вам. Грамофонні платівки теж вам. А що робити зі сковородою?

Дівчина похитала головою.

– У такому разі переходить у власність майстерні, – проголосив Готфрід. – Бери її собі, Роббі, ти ж давній мастак смажити яєчню… А сервіз для кави?

Дівчина хитнула головою в бік Ліни.

Куховарка зашарілася. Готфрід передав їй усі предмети з сервізу урочисто, наче видавав премію. Потім дістав таз для умивання.

– А ця посудина? Панові ковалеві, правда ж? Вона йому знадобиться. Та й будильник теж. Бо ж ковалі сплять міцно…

Я подав Готфрідові вазу для квітів. Він вручив її Ліні. Вона намагалась, пробелькотівши щось, відмовитись. Її очі прикипіли до «Покути святої Магдалини». Вона подумала, що коли візьме вазу, то картина дістанеться ковалеві.

– Я страх як люблю мистецтво, – вимовила вона нарешті. Зворушлива у своїй жадібності, вона стояла перед нами і схвильовано гризла свої червоні пальці.

– Шановна фрейлейн, що ви на це скажете? – спитав Ленц, поважно повертаючись до Патриції Гольман.

Дівчина взяла картину й віддала куховарці.

– Це дуже гарна картина, Ліно, – сказала вона.

– Повісь її над ліжком, і нехай вона тебе надихає, – додав Ленц.

Ліна схопила картину. На очах їй виступили сльози. Вона так була вдячна, що аж заїкатися почала.