– Справді не вмієте?

– Ні. Ніколи не вчилась.

Я відчув у цьому свій козир:

– Адже Біндінг давно міг би вас цього навчити.

Вона засміялась:

– Біндінг надто закоханий у свою машину. Він до неї нікого не підпускає.

– То вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгові. – Я дозволю вам це без усякої підготовки. Ось давайте!

Відкинувши всі Кестерові застереження, я виліз із машини, щоб пустити дівчину до керма. Вона розхвилювалась:

– Та я ж справді не вмію.

– Умієте, – заперечив я, – умієте. Ви просто цього й самі не знаєте.

Я показав, як запускати мотор, як переключати швидкість.

– Ось так… – закінчив я, – а тепер рушаймо!

– Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. – Може, нехай проїде…

– У жодному разі! – я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.

Вона вхопилась за кермо й напружено вдивлялась у дорогу.

– Господи! Ми їдемо занадто швидко!

– Ми їдемо із швидкістю двадцять п’ять кілометрів, – сказав я, глянувши на спідометр, – а насправді це тільки двадцять. Непогана швидкість для бігуна на далекі дистанції…

– А мені здається, що всі вісімдесят…

За кілька хвилин вона здолала страх. Ми їхали широкою прямою вулицею. «Кадилак» ледь похитувався з боку на бік, наче його заправили замість бензину коньяком, часом він мало не наїздив на тротуар, але поступово все пішло як слід, і сталося так, як я й передбачав: ми раптом стали вчителем і ученицею, я дістав перевагу, а таку ситуацію можна було використати.

– Увага! – сказав я. – Онде стоїть поліцай!

– Спинитися?

– Тепер уже запізно!

– А що буде, як він мене застукає? Я ж не маю прав…

– Нас обох заберуть до в’язниці.

– Господи! – Вона злякано шукала ногою гальма.

– Газуйте! – гукнув я. – Газуйте! Натискайте на педаль! Треба гордо та швидко промчати повз поліцая. Найкращий засіб проти закону – нахабство!

Поліцай не звернув на нас аніякої уваги. Дівчина полегшено зітхнула.

– Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшніші за вогнедишних драконів… – сказала вона, коли ми від’їхали вже на кількасот метрів.

– Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш, – сказав я, повільно переключаючи ручне гальмо. – Ось чудова бічна вулиця, зовсім безлюдна. Отут ми й потренуємось як слід. Насамперед – як рушати з місця і як зупинятися.

Патриція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряний жакет і сказала:

– Аж зігрілася! Але ж треба навчитись!

Сидячи за кермом, вона старанно й уважно спостерігала все, що я їй показував. Потім, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти. Вона лякалась зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно минали нас. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком керування, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко виникає під час спільної роботи, в технічних та інших справах. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже заприязнилися краще, аніж коли б розповіли одне одному про все своє життя.

Неподалік од Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами виблискувала вогнями червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині лисніла велика чорна пляма від мастила.

– А тепер, – сказав я, – ми чесно заробили, щоб перехилити по чарці. Де б нам це зробити?

Патриція Гольман хвилинку подумала.

– Ходімо знову до того чудового бару з вітрильниками, – запропонувала вона.

Мене враз охопило хвилювання. У тому барі безперечно сидів тепер останній із романтиків. Я навіть уявив собі, яке в нього буде обличчя…

– Ет, – швиденько відказав я, – що в ньому особливого? Є набагато приємніші ресторанчики…

– Не знаю… Мені там так сподобалося…

– Справді? – розгублено спитав я. – Вам там сподобалося?

– Авжеж, – відповіла вона, сміючись, – навіть дуже сподобалось!..

«На тобі таке, – подумав я, – а я ж так себе сварив за це!»

– Але мені здається, що зараз там дуже завізно, – ще раз спробував я урятувати ситуацію.

– Можна ж подивитися…

– А справді. – Я розмірковував, як мені бути.

Під’їхавши, я швиденько вискочив з машини.

– Швиденько гляну, як воно там… Зараз же вернусь.

Крім Валентина, знайомих у барі не було.

– Скажи-но, – спитав я його, – Готфрід уже був тут?

Валентин ствердно кивнув.

– Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.

– Шкода, – відповів я, полегшено зітхнувши, – хотів з ними зустрітися.

Повернувшись до машини, я сказав:

– Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так уже й людно.

Проте для обережності я поставив «кадилак» за рогом вулиці, в найтемнішому місці.