— Все нормально, — заспокоюю своїх товаришів, — я читав про це в Інтернеті. Він просто тупцяє на місці уві сні. Таке з цими клаповухими бовдурами трапляється…

Мої супутники полегшено зітхнули. Відтак, не гаючи часу, ми забралися назад у кабіну і посунули далі. Невдовзі успішно проминули Плаза де Армас, центральну площу, і продовжили впевнено рухатись на північ.

Тож ми їхали, їхали, а потім… раптом перестали їхати. Причому перестали так різко і з таким скреготом та грюканиною, наче у машини колеса повідлітали. Тьомик ледь не вилетів через лобове скло, а Маруся з гучним «ай!» буцнулась головою об торпеду. Потому запала глуха тиша.

— Що це було? — перелякано прошепотів мій напарник.

Будка не розхитувалась, і це мене чомусь страшенно насторожувало. А ще мені здалось, що машина наче понижчала, і це, бляха, насторожувало ще більше.

— Ану вискоч подивись, — так само шепнув я.

Артем неквапом виліз із кабіни, підійшов до капоту, а тоді печально подивився на мене крізь лобове скло і убивчо-незворушним голосом проказав:

— Чувак, у нас повідпадали колеса.

— Йоманарот!!! — заволав я і кулею вилетів з кабіни. — Цього не може бути!

Одначе Тьомику не примарилося: всі чотири колеса роз’їхались врізнобіч і лежали зараз дисками догори, причавлені днищем машини.

— Всьо, — розвісив вуха Тьомик, — нам тепер гайки.

На довершення всього Джумбо голосно чхнув, внаслідок чого покрівлю будки зірвало й відкинуло геть, наче поривом ураганного вітру. Далі мастодонт вистромив допитливу мордяку над кабіною і зацікавлено позирав на нашу трійцю, неначе промовляючи: «Шо такоє? Чьо стоїмо?» А потім знову взявся ритмічно хитатися, розтоптуючи жалюгідні залишки транспортного засобу і тихенько виспівуючи лейтмотив з «Маріо».

— Максе… Максе… — тремтячим голосом прошепотіла Маруся. — І що нам тепер робити? — в очах дівчини застиг невимовний відчай.

Я глитнув слину і прошипів:

— Я не знаю.

— А як же твій план? Як же твоя супер-блок-схема, де все передбачено?

— Дівко, я не міг спрогнозувати, що у вантажівки відваляться всі чотири колеса зразу… — грубо відрубав я.

Отож ситуація була ще та. Ніч. Ліма. Ми стирчимо посеред безлюдної вулиці в кількох кварталах від історичного центру. Перед нами — машина без коліс і з погнутою бляшаною будкою. В будці сидить поцуплений із зоопарку слон. А до Трухільйо — 540 кілометрів.

— У тебе є запасний план? — трохи оговтавшись, звернувся до мене напарник.

Я гарячково обдумував, як вибратися з халепи.

— Запасного нема. Але знаєш… у нас все ще є генеральний, тільки тепер він трохи помінявся, — загадково відказав я.

Затим, тихенько лаючись та бідкаючись на свою лиху долю, я випхав слона з будки. Джумбо щось ображено воркотав, але не опирався і слухняно вийшов на вулицю. Понурою велетенською громадою він вимальовувався наді мною у темряві ночі. Поодалік, вирячивши від страху та відчаю очі, тупцяли Артем з Марусею. Якби якийсь перуанець випадково наткнувся зараз на нашу компанію, то, певно, з’їхав би з глузду з перестраху.

Кількадесят секунд я напружено оглядав вайлувату тварину, сумніваючись, що він піде слідом за мною. Здавалося, легше зсунути з місця гору. Одначе вибору не було: я став до нього в півоберта і поманив рукою. Джумбо рвучко підняв хобота, замахнувся і… м’яко поклав його на моє плече. Маруся скрикнула, прикривши рот долонькою. Я теж ледь не наваляв у штани, причому як спереду, так і ззаду. Нічого страшного не трапилось: слон не задушив і не пошматував мене. Зібравшись з силами, я без поспіху закрокував вулицею, і тоді Джумбо… слухняно потюпав за мною, не знімаючи вологого й теплого хобота з м’язів трапеції.

— Не відставайте, — кинув через плече товаришам, і всі разом ми задріботіли крізь лабіринт вуличок перуанської столиці.

Через три години, коли над горизонтом на сході проступили невиразні пурпурові смужки, передвіщаючи прихід світанку, наш бравий загін опинився в самому серці бідацьких кварталах на півночі Ліми. Рушати далі було надто ризиковано; тепер нам потрібно було, по-перше, заховати слона і, по-друге, самим пересидіти де-небудь до темряви.

Зненацька мій погляд наткнувся на замшілий мотель, оточений брудними халупами. Не роздумуючись, я повів слона за собою до входу в нічліжку.

За рецепцією куняв молодий перуанець з немитим волоссям і сережками у вухах та носі. Судячи з характерного запаху, який витав у передпокої, хлопець був під кайфом. Я грубо розштовхав його і, не маючи ніякого конкретного плану, вирішив діяти експромтом:

— У нас тут слон, — кажу. — Можна ми у вас переднюємо?

— Шо-о? — спросоння пробубнів накурений молодик.

— У нас із собою слон, і нам потрібно десь перечасувати до вечора, — повторюю.

— Що за жарти, ґрінго? Який іще слон?