Шрифт:
Тьомик, певно, прямував до туалету, одначе, знаходячись у напівпритомному стані, переплутав двері і зайшов в одну із секцій тридверної шафи для одягу. Я хотів йому щось сказати, але забув, а поки згадував, з шафи донеслося приглушене дзюрчання…
Я поволі приходив до тями і роззирався навкруги. Кімната крутилась і розпливалася, одначе на підлозі акурат біля ліжка я примітив посадочні талони на літак і багажну квитанцію. Нутром відчувши, що недбало розкидані папірці можуть полегшити розгадку таємниць минулої ночі, я простягнув руку і підніс їх до очей, на якусь мить затримавши погляд на паркеті.
Посадочних талонів було шість: два з них видані на мене й мого напарника, решта — на невідомих суб’єктів з іспанськими іменами та прізвищами. Всі білети — на рейс «Ліма — Київ» з пересадкою у Мадриді. Я також спостеріг, що прізвище в усіх чотирьох перуанців було одне й те ж саме, відрізнялися тільки імена: два жіночих і два чоловічих.
Огляд квитанцій та повторне обстеження підлоги дещо прояснили ситуацію.
По-перше, я впізнав візерунок паркету. Вмить підлога, шафа та годинник напрочуд чітко проступили у пам’яті, і я розкумекав, що знаходжусь у вітальні Артемової квартири.
«Значить, ми в Києві», — справедливо відмітив про себе.
По-друге, я зрозумів: незалежно від того, що з нами трапилося, сталося все це не вчора, а точніше, не тільки вчора, оскільки на посадочних талонах стояла дата 13 травня, а електронне табло часоміра показало, що сьогодні неділя, 16 травня. Отож, якщо вірити Артемовому годиннику, минуло вже три дні відтоді, як ми прилетіли в Україну, і цілих п’ять днів з того часу, як ми почали «квасити» в Перу, обмиваючи рішення справедливого перуанського суду і наше благополучне звільнення. Жодного з цих днів я навіть приблизно не пам’ятав.
По-третє, окрім загадкових пасажирів, Артемового синця, вирваного живцем керма та провалів у пам’яті, була ще одна річ, яка з невідомих причин схвилювала мене найбільше, а саме — багажна квитанція. Згідно інформації, зазначеній на багажному купоні, ми везли в літаку special luggage [57] — якусь загадкову штукенцію, яку я описав (а я відразу розпізнав свій почерк на бланку) як Murzik і за перевезення якої довелося викласти 2500 американських доларів. Я не знав ні того, що воно таке, отой Мурзік, ні того, звідки (і навіщо?) ми взяли такі гроші на його транспортування.
57
Спеціальний багаж ( англ.) — переважно негабаритний, крихкий чи вибухонебезпечний вантаж, який транспортують у літаках в окремих контейнерах. Спеціальним багажем також вважаються домашні тварини, яких через заборону пускати в салон перевозять у клітках у спеціальних відсіках пасажирських авіалайнерів.
У кімнаті знову зашаруділо. Артем вибрався з шафи і акуратно причинив за собою дверцята.
— Тьомо, а хто такий Murzik? — кволим голосом поцікавився я.
Замість того, щоб відповісти, мій товариш розвернувся і, наче сновида, почовгав назад у спальню. Я зморщив носа, відчуваючи, як голова щомить більше наливається свинцевим болем похмілля, і вирішив, що краще лишити пошук відповіді на це питання до ліпших часів.
Утім, маховик проблем та негараздів уже давно розкрутився, а тому наступні події неухильно наближалися незалежно від моїх рішень чи бажань…
Через півгодини до мене в кімнату вдруге ввалився Тьомик. Цього разу при свідомості і трохи переляканий.
— Максе… — булькнув він, тримаючись за стіну.
Я розплющив одне око. Артемів синець відсвічував м’якою синню на всю вітальню.
— Максе, мені треба тобі дещо сказати, — продовжив напарник.
— Говори, — пересилюючи себе, прорипів я.
— У мене в кімнаті… там гола жінка…
— І що в цьому незвичного? — гикнув я. — Видно, на днях ми славно погуляли…
Мій товариш насупився і нетерпляче перебив мене:
— Максе, вона гола, чорна і говорить крізь сон якоюсь незнайомою мовою…
— В якому смислі «чорна»? — вирячився я.
— Ну, не те щоб зовсім чорна… — прошамкав Артем. — Радше темна.
— Тобто ти маєш на увазі засмагла?
— Ні. Просто темна. Від природи. А ще… ще з нею троє дітей, Максе, одне з яких — грудне немовля… Теж чорні… Всі троє… Максе, зроби що-небудь.
— Стрілять-колотить! — я остаточно прочунявся і виборсався з ліжка. — Ану дай глянуть.
Навшпиньки вдвох із Тьомиком ми прокралися коридором і зазирнули до спальні. На широченному двоспальному ліжку напівприкрита шовковим фіолетовим покривалом, томно дихаючи уві сні, лежала молода й пухкенька, наче свіжовипечений пиріжок, перуанка. Темно-бронзові набряклі перса були такими гігантськими, що в мене аж мороз по шкірі пройшов. Цицьки лежали одна на одній, наче два мініатюрних підводних човни, пульсуючи у такт диханню, — то підіймались, то опускались. Я просто очей не міг відвести. Другу половину ліжка займали сплячі дітлахи, складені впоперек, такі ж брунатні, як і їхня матір (схожість із жінкою відразу кидалася в очі). Я нарахував три штуки: хлопчик років чотирьох-п’яти, дворічна дівчинка і немовля щонайбільше шести місяців від народження. Праворуч від ліжка лежав матрац невідомого походження, на якому, як я здогадався, спав Тьомик.