— Я на підльоті, сеньйоре, — пролунала заспокійлива лаконічна відповідь. — Все в нормі.

Затим я віддав йому команду висуватися до центру міста. З динаміка долинуло скрипуче «Roger you, se~nor!» [51] , за яким слідувало клацання стартера авіаційних двигунів. Годинник показував 23:17. Вечір наближався до кульмінаційної точки.

Від імені всіх українців я привітав жителів Пуно, подякував за такий теплий прийом і увагу до наших скромних персон. Потому розповів трохи про Україну, про наші порядки, традиції та звичаї. На завершення сказав кілька слів про себе і свого напарника (Тьомик з готовністю зіскочив із лави і, уклонившись, став поряд мене), сором’язливо оминаючи найбільш пікантні моменти нашої спільної діяльності у Мексиці та Перу. А тоді — я замовк. За моїми прикидками часу, відведеного на мою промову, було достатньо для того, щоб пригнати дирижабль до майдану. На годиннику блимало 23:29, але… аеростата ніде не було.

Над центральним пунівським плацом зависла ніякова мовчанка. Вся площа нетерпляче чекала обіцяного перформансу. Я застиг за кафедрою, немов бронзовий пам’ятник, Тьомик нетерпляче переминався з ноги на ногу трохи поодаль, а поряд нього Маруся очікувально кліпала широко відкритими очиськами, підбадьорливо стискаючи лікоть мого напарника. «Щось сталося! Щось сталося!» — відбійним молотком гупало у мене в голові. Для того, аби трохи потягнути час, я вирішив екстрено змінити план новорічних заходів і запалити ялинку до прибуття дирижабля.

— Тьомо! Пс-с… пс-с… Чуєш мене? Вмикай гірлянди, — шепочу через плече напарнику.

— Що?

— Я кажу: вмикай ті довбануті гірлянди, треба потягти час до прибуття дирижабля, — а потім повертаюсь до натовпу і на весь голос, стараючись не видавати хвилювання, говорю іспанською: — А зараз, панове, мій товариш здійснить урочисте запалення ялинкових вогнів!

Стовписько незадоволено загуділо. Невже оце й усе свято: двоє білобрисих чудил запалять новорічне дерево на парадній площі? Безперечно — і я їх повністю розумію — перуанці почували себе ошуканими.

Одначе Тьомик наче й не помічав невдоволення юрми. Він вийшов наперед і застиг, наче месія, розпростерши руки над натовпом, тримаючи в одній долоні штепсель, в іншій — шестирозеткову «переноску». Яскравий прожектор виразно освітлював мого напарника, неначе викарбовуючи з темряви його статну фігуру. Було помітно, що Артем хвилюється, він важко дихав, його руки тремтіли, втім, незважаючи ні на що, повільно наближались одна до одної. І ось за якусь секунду до того, як мій напарник був готовий всадити штепсель у розетку, я кинувся навперейми і заволав:

— Сті-і-ій!!!

Тьомик завмер.

Натовп затих.

Десь на північному-заході зародилося й росло монотонне гудіння, після чого у небо над площею, практично черкаючи шпилі найвищих будинків, повільно впливла здоровенна матово-сіра сигара дирижабля.

Юрба ахнула.

На бортах цепеліна спалахнули потужні прожектори. Шість чітких яскравих променів пломенистими списами простромили темряву. Промені спочатку розлетілись врізнобіч, а згодом повільно опустилися донизу, впершись у невисокі старовинні будівлі по краях майдану. Через це дирижабль став схожим на велетенського павука, що повільно суне над Plaza de Armas. Потому з небес полилася музика — бравурний перуанський гімн, і юрба заспівала, всі як один — дружно, одностайно, злагоджено. Такого вони не очікували. Такого вони ще не бачили. Про таке ще довго переповідатимуть легенди біля камінів холодними липневими ночами…

Я стояв, заклавши руки за спину і гордо випнувши підборіддя вперед. Маргаріто щойно пришвартувався до причальної щогли і подав завчасно обумовлений знак про те, що він готовий до скидання подарунків.

І ось тут, якщо мені не зраджує пам’ять, Тьомик, як кажуть, увійшов у кураж. Ну а як інакше? То ж для дітей старається! Хлопець увесь укрився потом і прохрипів:

— Зараз… зараз будуть подарунки… І я… я їй освідчусь! — а потім скосився на мене і стиха запитав: — Ну шо, Максе, вмикать?

Щось десь клацнуло в мені, і з вуст ледь не зірвалося таке незрозуміле й зовсім недоречне «ні». Одначе я пересилив себе і ствердно кивнув напарникові, геть не усвідомлюючи, що від катастрофи нас відділяють лічені секунди.

Тьомик знову здійняв над своєю неспокійною макітрою штепсель і «переноску», обвів грізним поглядом перуанців і рявкнув на все горло, ніби якесь древнє язичницьке заклинання:

— Йолочка, зажгі-і-ісь!

Після чого афектованим сценічним жестом встромив штепсель у розетку…

Не пам’ятаю, що там, бляха муха, загорілось першим: «йолочка» чи той — щоб він, скотина, крізь землю провалився — дирижабль. Пригадую, як десь угорі поміж ялинкою та аеростатом проскочила ма-а-аленька така іскорка. Я певен, її ніхто, крім мене, навіть не помітив. Зате те, що сталося наступної миті, помітили всі. Причому не тільки в Пуно, але й на болівійському березі Тітікаки, в горах навколо Куско і навіть в Арекіпі [52] …

Спочатку дирижабль спалахнув зсередини холодним білим світінням, зробившись схожим на китайський ліхтарик. За якусь мить навколо стало ясно, наче вдень. З площі можна було напрочуд добре розгледіти тьмаву поверхню Тітікаки, гори на протилежному березі озера, хмари, що притискались ледь не до води. Незабаром світло набрало густого червонястого відтінку і стало настільки нестерпно яскравим, що земля, і озеро, і небо зникли за сліпучою пеленою ярого вогню. Затим пролунав ляскіт нечуваної сили, від якого у всіх присутніх на площі позакладало вуха й попідкошувало коліна, а загадкове світло потужним струменем прорвалось назовні у задній частині корабля…