— Абсолютно, — твердо заявив я. — У нас все о’кей! Нічого особливого не сталося, якщо, звісно, не рахувати того, що ми привезли з Перу Мурзіка, а… а Тьомик — одружився. Але це, наскільки мені відомо, не смертельно.

Білявка різко змінилася на лиці, але вже за секунду змогла взяти себе в руки.

— Артем… одружився?

— Так точно! На перуанці, ги-ги! Уявляєш? Я теж не зразу повірив, але…

— Ма-а-аксе! — накинувся на мене Артем, розчувши останню фразу. — Ти невдячна свиня! Пацюк помийний! І це після всього, що я для тебе зробив?.. Марусько, як ти… як ти тут опинилася?.. Не слухай його, будь ласка! Це все лиш дурнуватий жарт. Я… я зовсім не хотів. І завтра ж подам на розлучення.

Розгубленість у очах Марусі поступово витіснялась холодною рішучістю, на зміну якій прийшов палючий вогонь зневаженої гідності. Не зводячи нищівного погляду з мого товариша, кучерява дівуля повільно поставила на підлогу пиво й пакет, після чого гордовито випросталась і з гідністю проказала:

— Я приходила перевірити, як ви тут. Дізнатись, як перенесли депортацію, переліт і… взагалі… Але бачу, у вас дійсно все гаразд.

Потому вона театрально поправила зачіску, востаннє окинула промовистим зневажливо-спопеляючим поглядом Артема (від чого бідолашка аж присів і весь пополотнів) і, задерши носика, поважно покинула Тьомикові хороми.

Спочатку в Артема просто відібрало мову. Опустившись навпочіпки, він обхопив руками голову, впер лікті в коліна і довго сидів так, уставившись в одну точку на стіні. Я боявся щось ляпнути, щоб не погіршити ситуацію, а тому тактовно мовчав, длубаючи пальцем шпалери. Втім, незабаром Тьомика прорвало.

— Це все ти винен! — накинувся він на мене, схопивши за горло. — Це через тебе я поїхав у Перу! Через тебе я втратив усі статки і в одну мить із заможного капіталіста перетворився на злидаря. А тепер ще оця… оця… Дуринда!

— Брунілда, — через силу прохрипів я.

— Та мені до одного місця, як її звуть! Зроби щось, Максе! — трусив мене мій товариш. — Забери геть цю Бурдилду і поверни назад мою Марусю!

Зрештою, коли в очах у мене потемніло, напарник відпустив мою шию і поскакав у спальню, де взявся спересердя трощити меблі. Розтираючи почервонілий карк, я важко з’їхав по стіні на підлогу і прошамкав:

— Я все вирішу, друже… Я все владнаю… Клянусь!

Спливло кілька хвилин, перш ніж гуркіт у Артемовій опочивальні припинився. Раптово квартирку, яку ще мить тому розпирало від бурливих емоцій, затопила мертвецька тиша. Навіть Брунілда і її пуцьвірінки перестали рюмсати. Затим зі спочивальні долинув тихий шепіт Тьомика:

— Максе…

Я нічого не відповів. Мій товариш тихенько покликав удруге:

— Максе…

Брунілда схлипнула. Я ображено мовчав, притулившись спиною до стіни.

— Максе, по-моєму, я знайшов Мурзіка… — приглушено донеслося з кімнати.

Я підскочив на місці, наче мене струмом вдарило, відчувши, як руки вкрилися пухирцями, а по спині прокотився неприємний холодок.

— І шо? — питаю.

Скажу вам відверто, я не мав ані найменшого бажання заходити в спальню і волів за краще зберігати дистанцію.

— Він на балконі, — так само пошепки процідив напарник.

— Балкон закритий?

— Ніби так…

— Що значить «ніби»?! Він закритий чи ні?

— Закритий.

Обережно посуваючись боком, я проштовхався у спальню (перуанка прокралася за мною), піднявся навшпиньки і, притискаючи до грудей кермо, з безпечної віддалі зазирнув на балкон. Мурзік, геть мокрий від неприємного весняного дощу, сидів посеред трилітрових банок з помідорами і люто зиркав на нас крізь скло. Все точно так, як я і думав: доросла гірська пума, чи кугуар, чи гірський лев, чи як там ще його називають. Сто кілограмів чистих м’язів з білосніжними іклами і довжелезними пазурами. Де ми взяли це чудо природи, як заштовхали у клітку, а головне, яким дивом переконали митників на перуанському кордоні, що веземо з собою домашню кицьку, я просто не міг уявити.

— Що будемо робити? — тремтячим голосом питаю в напарника.

Артем стояв переді мною, мов бичок, з налитими кров’ю очиськами і дрібно трусився. Зрештою хлопець стиснув кулаки, промукав у відповідь на моє питання щось нечленороздільне, розвернувся і рішуче почвалав на кухню, форкаючи, наче розлючений поганою погодою пінгвін. Якийсь час я стояв нерухомо, дослухаючись до того, як мій напарник гарячково шарудить і нишпорить на кухні, перериваючи вміст кухонних шафок. Мурзік немовби загіпнотизував мене. Пройшло небагато часу, і загадкове шарудіння припинилося: Тьомик, схоже, знайшов те, що шукав. Натомість з-за стіни долинуло щось подібне на слабке булькання. Коли я врешті розкумекав, що й до чого, і увірвався на кухню, мій бідолашний компаньйон, встромивши горлечко глибоко до рота, неперервним дзюрком переливав прямісінько собі у шлунок вміст півлітрової пляшки горілки.

— Тьомо, це не вихід, — спробував я зупинити товариша.

Артем незграбно відмахнувся, а тоді, перервавшись на мить, поліз у холодильник. У пляшці лишалося ще грам триста прозорої рідини. Невдовзі хлоп відлипнув від рефрижератора, тягнучи за собою відкриту раніше банку з квашеними огірками. Відпивши трохи розсолу прямо зі скляного бутля, напарник вирішив не здаватися і знову схопився за пляшку, певно, намірившись за другим заходом висмоктати все до дна. А проте він потерпів невдачу — десь після другого чи третього ковтка відключився і звалився під стіл, розлігшись зірочкою посеред кухні.