— Оце запара…

— Та не кажи.

— А Мурзік?!! — зненацька згадав я, сплівши у відчаї руки.

Напарник скрушно покачав головою і опустив погляд. Таким жестом у фільмах про війну вояк показує побратимам, що їх бойовий товариш поліг хороброю смертю героя в нерівному бою з переважаючими силами противника.

— Нема вже Мурзіка… — тихо констатував Артем.

Я схилив голову і стиха вилаявся.

Шкурку Мурзіка Борисович постелив у себе вдома. Посеред вітальні під журнальним столиком.

4–6 квітня, 16–22 травня, 20–28 червня 2010 // Рівне, Київ, Мармарис (Туреччина)

Спочатку про те, що таке гу'aно.

Більшість моїх знайомих чомусь переконані, що гуано — це ящірка, певно, плутаючи його з ігуаною [60] . Не хочеться їх (знайомих цебто) сильно розчаровувати, але якщо гуано — ящірка, то ми з Тьомиком — святі апостоли.

Отож перед тим, як перейти до оповіді про мій останній бізнесовий прожект, пов’язаний з Перуанською республікою, мені слід пояснити, що ж криється за цим загадковим, сповненим непереборного й манливого шарму іспанським словечком. Для тих читачів, які вчилися на хіміка чи фізика, достатньо знати, що гуано — це азотно-фосфорне добриво, яке містить приблизно 9 % азоту і 13 % окису фосфору P2O5; його поклади знаходяться переважно у Південній Америці. Для біологів (якщо такі раптом затесалися серед читачів цієї повчальної притчі), можна сказати, що гуано — це продукт життєдіяльності морських птахів, який розклався під дією сухого клімату. Для всіх інших, нормальних чуваків, скажу, як є. Гуано — це смердюче й трошки підсушене пташине лайно.

Ідея імпортувати в Україну гуано виникла, як кажуть, на рівному місці.

Ми з Артемом повернулися на Батьківщину наприкінці весни, в самий розпал сільськогосподарських робіт. Дачники поралися на заміських городах, саджаючи картопельку, помідорчики й огірки, фермери гасали на тракторах по неозорих ланах гарячого півдня, оскаженіло засіваючи землю зерновими, кукурудзою та буряками. Я не дуже розуміюся на сільському господарстві, проте, гадаю, не треба закінчувати економічний університет і бути сильно кебетливим, аби зрозуміти, що попит на різні міндобрива у такий час значно перевищує пропозицію.

Пригадую, під час мандрів центральною частиною Перу ми з напарником зупинялися в одного статечного перуанця, власника заводу по виробництву мінеральних добрив для сільського господарства. Насправді «завод» виявився звичайнісіньким складом, куди завозилося гуано, яке горяни-індіанці за копійки збирали на островах коло приморського містечка Ель Бергел (El Vergel), що знаходиться неподалік від перуанської столиці. Потому гуано вантажилось у спеціальні трейлери і розвозилося по всьому північно-західному узбережжю Перу.

Після того, як Тьомик був змушений продати всю свою шведську нерухомість, аби хоч якось покрити наші борги перед Перуанською республікою, грошей у нас із напарником лишилося небагацько, причому я чудово розумів, що в найближчому майбутньому, якщо ми нічого не вигадаємо, їх точно не побільшає. Відтак, проаналізувавши ситуацію на ринку, я накидав у голові бізнес-план, що мусив принести нам хай невеликі, але швидкі і певні гроші, яких би вистачило, аби протриматися якийсь час, поки я не придумаю, на чому ми зможемо заробляти мільйони. Задум був простим: закупити в Перу кілька тонн лайна по дешевій ціні (там того гуано — хоч греблю гати), переправити його в Україну і продати фермерам, розрекламувавши товар як найкращі імпортні міндобрива, багаті на всілякі живлющі і корисні для земельки мікроелементи. Цілий день і цілу ніч я прокручував цю ідею у голові, зважуючи ризики, намагаючись передбачити різні форс-мажорні ситуації, поки зрештою не переконався, що оборудка є цілком надійною і безпечною.

Розроблена схема поставки гуано набула такого вигляду: а) позичити грошей на закупівлю лайна; б) замовити контейнери з гуано; в) доставити гуано в Україну; г) розмитнити контейнери; д) збути товар фермерам.

Фактично, з жодним пунктом цього плану не виникло проблем. Скориставшись незаплямованим іменем Тьомика, я позичив у наших спільних знайомих достатню суму грошей. За тиждень оформив акредитацію на митниці і, відшукавши через Інтернет перуанця, у якого ми колись зупинялись, попрохав його підготувати мені два контейнери хорошого південноамериканського лайна. Затим замовив непогану промоцію своїм новітнім закордонним добривам і вже навіть підшукав імовірного покупця — якогось клаповухого селюка, який спокусився на крикливу рекламу.

Через три з половиною тижні контейнери стояли в одеському торговому порту. Ще через добу двома вантажівками їх доправили до Києва і залишили на митниці. З невідомих мені причин замість того, щоб завезти контейнери на ТВВ № 5 (транспортно-вантажний відділ № 5), що знаходиться на північно-західній околиці Києва поряд зі станцією метро «Академмістечко», водії, що везли вантаж з Одеси, вивантажили мій товар на Київській регіональній митниці, неподалік від станції метро «Шулявська». В принципі, це не мало великого значення, мені було абсолютно байдуже, звідки забирати контейнери, просто хочу, щоб ви зараз відмітили про себе, що станція «Шулявська» значно ближче до центру міста, ніж «Академмістечко»…