Геник поставив тацю на стіл, випростався і раптом блискавично дістав з кишені молотка і вдарив німця по голові. Той скрикнув, захрипів, дико водячи очима. Геник схопив автомата, який стояв біля стола, і вдарив ним. Ганс-Йоахім впав на стіл.

– Ви вільні, – сказав Геник Соломії.

Дівчину била пропасниця.

– В-він… Він… хотів мене відпустити, – сказала Соломійка.

– Он як?

Вбігла мати Геника і дико закричала, побачивши квартиранта з пробитою головою.

– Що ти наробив, Генику?

– Те, що мав, – на диво спокійно сказав син, і раптом його вирвало. Блював на підлогу, на свої штани й штани німця. Його аж скручувало всього.

Соломійка стояла наче мертва. Здавалося, не б’ється і її серце.

Мати отямилася першою. Закричала і тицьнула рукою:

– Це вона, вона вбила німця. Так і скажемо.

– Мамо…

Геник закашлявся. Весь теж трусився.

– Не змушуй мене зневажати тебе, мамо… Хай вона іде.

– А ми?

– А ми малі були і голі, – сказав Геник. – Ми щось придумаємо. Головне тепер дочекатися вечора. Тоді десь його подінемо. – І до Соломійки: – Тебе з ним хтось бачив?

– Ни знаю. Люди якісь ішли вулицею.

– І ти йди, – сказав Геник. – Може, колись зустрінемося. Як не на цьому, то на тому світі.

– Що ти таке кажеш, Генику? – скрикнула його мати. – Хай хоч поможе кров стерти.

– Ні, вона йде… Іди… Фройляйн Саломея…

Він зайшовся гірким істеричним сміхом.

Стараючись не бігти, Соломійка як у тумані дісталася місця, де вранці вирував ярмарок. Там уже було мало людей. Головне, не видно жодного воза і людини із їхніх Загорєн. Спробувала спитати – куди поділися? Ніхто не знав. В якийсь момент Соломійці здалося: на неї дивляться якось не так, насмішкувато чи що? Чого б то? Нивже щось збрехала Руфина? Тому й поїхали загорєнци? Соломійка відчула, як у неї запашіли спершу щоки, а потім усеньке тіло. Що могла таке сказати Руфина, котру вона порєтувала?

Десь із-за базару подув холодний вітер. Холодний-холодний, аж льодяний, наче до міста враз, за помахом чиєїсь чарівної, али недоброї руки завітала зима.

«Мині холодно», – хотіла пожалітися Соломійка, та не було кому.

Де ярмаркували, гонив тико вітрисько шматки ни то коричневого, ни то рудого паперу, обривки газет. Ревла корівка, що не хотіла йти за новим хазяїном. Бродила сива розпатлана жінка, щось бурмотіла собі під ніс, руками розмахувала.

Вихід лишався їден – іти пішки до села. Може ж, до вечора дійде. Хоча, навряд. Али йти тре’, бо ще і її спохопляться, а може, вже й шукають.

Соломійка йшла, спершу швидко, а потому вже уважнішими ногами міряла міську куряву. На виході, коло будки з смугастою перегородкою, поліцай спинив.

– Куди йдеш? Аусвайс? [40]

Соломійка показала папірця, якого їм видавали при в’їзді до міста.

– Чого сама? – Поліцай явно з інтересом оглядав гарну дівчину. – І куди йдеш?

Соломійка одповіла, що пішла до міста, подивитися хотіла, крамницю яку напитати, та заблукала у незнайомому місті, а прийшла – їхні люди поїхали. То вона й пішака.

– Поліщуки – вони такеї, – сказав поліцай. – Далеко йти?

Щось підказало Соломійці – не мона казати правду. І вона збрехала – аж у село під Шацьком доріженька стелиться.

– Далеко, – гмукнув поліцай. – Що ж ти така розтяпа? Ну, може, хто підвезе дорогою. Давай, тупцяй. А хоч – лишайся. Скоро моя зміна кінчається. Переночувати де знайдеться. А завтра бричку напитаємо, у сусіда є, як пані додом дістанешся.

Соломійка перелякалася – поліцай уже й руку до неї простягає. Вона захитала головою – мусить іти, не вернеться, тато сваритимуться, а то й ломакою спапужать, воне у неї строгі, одпустіте, пане поліціянт.

– Ну йди, дерьовня.

Довго билися Соломійчині ніжки об асфальт на дорозі. Порожній, здавалося, що люде геть не тільки дорогу, а й цільний світ покинули. По небі й то хмари пливуть, а десь там, у незвіданій, недоступній для ока височині – Бог і янголи. І неїн янгол. Чи янголиця. Свята Саломея-мучениця, котра за віру християнську муки й смерть прийняла. Правда, казали батюшка, що була й інша Саломея. Тая, що голову Івана Хрестителя захотіла. Чи то не Саломея була? Щось у голові переплуталось. Той хлопець казав «фройляйн Саломея» з глумливим смішком. Нє, спершу німець. Той казав по-інакшому. Що значить те слово? Що вона сама значить на цим світі? Нічого. Проста собі дівчина. Грішниця, котрій одразу двоє хлопців подобаються. А що вона вдіє? Хотя обирати все одно доведеться.

Багато передумала за дорогу Соломійка. Та все ж думки до одного верталися – чого отак неї покинули сельчани?

За Куснищами стало вечоріти, а потому й геть потемніло. А йти було ще більше половини шляху. Вгорі засвітилася зірка.

«Зірко-Саломеє, свята й преподобна», – подумки звернулася Соломійка.

Тривога її наростала. Повзла, мов змія по дорозі, Соломійка навіть озирнулася кілька разів, аби тую змію побачити. Листя опале на дорозі-шосейці шелестить. Один листок ще з придорожнього дерева падає, Соломійці хочеться, аби до неї в руку потрапив, опустився, вона долоню навіть простягає. Може, потеплішає на душі… Листок пролітає мимо. Далеко від неї падає. Не дотягтися.