Метелики летять на світло. Чому? Знають же чи хоча б здогадуються, що на них там чекає, а все одно летять. Яскраві, легкі, красиві. Ми теж були ними, тільки нас називали нічними.

Озираючись навколо, я бачила самі молоді обличчя, адже молодість купується краще. Дівчата прийшли в цей бізнес кожна через свою причину або навіть декілька. У когось хворіла мати, хтось змушений був сам ставити на ноги дитину, комусь не вистачало на навчання, житло, життя, але практично кожній хотілося всього й одразу. Просто і ясно. Дивно тільки, що не було жодної, кому подобався сам процес заробляння, жодної. Ще дивніше, що вирватися з такого «світла» теж не поспішали, так і згорали, спопеляючи крила.

– А я вже не зможу жити по-іншому. Не вмію й боюсь. Щоб десь на смітнику здохнути?

Лєна бувала різкою, може, тому, що ніколи не прагнула одягати правду в яскравий одяг. Нате, яка є. Її прямота ображала, однак подібні дрібниці власницю слів особливо не хвилювали, мовляв, якщо вигадали собі емоції, то й носіться з ними самі, від мене чого хочете? Ось така філософія виживання. Не знаю, чи є вона в справжніх нічних метеликів, може бути, тільки не настільки цинічна. У природі мало цинізму, бо це, швидше, побічний ефект соціалізації. Лєна ж використовувала людей, як матеріал, щоб стрибнути вище й урвати більше. Тому коли в неї з’явився постійний клієнт, зазирати всередину не стала – платить, значить, у мармеладі, чого ще бажаєте. Молодик приходив частіше, почав замовляти дівчину на вихідні, свята. Вона погоджувалася – прекрасно, тільки доти, доки є чим платити за її любов. Пам’ятаю, як ми почали жартувати: закохався, красунчик, дивись, ще руку й серце запропонує, однак вірили мало. Подібне в нашій професії називалося красивою легендою, так, казка, та й годі. Часом вона могла гріти серце – а раптом, проте відкривалися двері, заходив черговий клієнт, і все ставало на свої місця: почуття – почуттями, а робота – роботою. Але з Лєною щось пішло не так. Ні, вона не закохалась, на подібний подвиг навряд чи була здатна, а от він втрачав відчуття межі й нічого не міг вдіяти.

Хлопця звали Миколою. Звичайний молодик, працював десь на митниці, отримував непогано, порядна сім’я – тато, мама, до речі, здається, обидва заслужені педагоги, була окрема квартира, ріст по службі. Словом – не наречений, а мрія. Що він знайшов у нашій Лєні, напевно, до кінця пояснити сам не міг, тільки тягнуло його до неї із силою – земному тяжінню й не снилось. Незабаром жодного дня без неї не міг: дзвонив уранці, щоб почути «привіт», по обіді – дізнатись, як справи, увечері мчав на крилах і викрадав свою принцесу до ранку.

– Схиблений, – констатувала Лєна, – Уже остогид, у печінках сидить. Ще трохи – й пошлю, ну їх, ті гроші.

Ми здивовано перешіптувались, мовляв, щось не те, але Лєні дедалі важче давалися зустрічі зі «світлом». Одного разу вона просто зачинила перед ним двері й влаштувала справжню істерику Гені.

– Ріжте мене, але до цього схибленого більше не вийду. Будь-хто інший, тільки не він.

Гена про щось довго бубонів із Романом на кухні, а потім чемненько запропонували клієнту іншу на вибір, той відмовився, то показали на двері, і це був тільки початок історії. Безкінечні телефонні дзвінки, подарунки, букети квітів, випадкові приходи, переслідування. Лєна жбурляла букети у вікно, посилала прямим текстом по телефону, до дверей боялася підходити, на вулицю не виходила зовсім. Роман намагався по-простому пояснити, однак навіть побої та залякування виявлялися безсилими.

– Параноїк.

– Нещасний.

– Дивний.

Казка про Попелюшку, очевидно, писалася не з нашої Лєни, про красуню й чудовисько – теж. Одного дня, коли Лєна вийшла покурити на майданчик, їй в обличчя жбурнули кислотою.

– Все одно будеш моєю.

– Точно. Божевільний.

Лєна лікувалася довго, однак виявилось, що потворні метелики не потрібні нікому, ось тут уже кінець – обпалили й не злетиш. Вона вчилася жити заново, намагалася прийняти нову себе – усе даремно, легше було померти, так вона й зробила.

– Дівчата, Лєнка наша наковталася снодійного! Кажуть, не врятували…

– Господи… а казав, що любить. Його, покидька, навіть не посадили.

Поховали її просто, з рідних не було й живої душі. Виявляється, Лєна була круглою сиротою, але мала дочку-інваліда. Дівчинка жила в спеціалізованому інтернаті, мама рідко до неї вибиралась, але щоразу розповідала, як вони житимуть удвох, щойно вдасться все влаштувати. Тепер дівчинці не буде з ким помріяти. Ось де справжній цинізм та нічні метелики, які згорають на світлі.

– Кажуть, жива.

– А я чула, що ні.

– То дитину не врятували, Оксана вижила.

– Степана коли забрали? Бачила матір його – з хреста знята, чорніша землі, лежить біля ікон навколішки, і не підняти.

– Раніше молитися треба було.

– Не кажи, матір не може відповідати за те, що син накоїв.

– Як це? Вона ж мати, він – її син.

Село гуло, зовсім як вулик по весні. Чутки, розмови, здогади, зітхання. Люди, здавалось, забули про власні справи й тільки те й робили, що говорили, говорили, говорили, хоча слова вже нічого не міняли, хіба що розбавляли болем відчай.

Дід Федір роздивлявся ще одну квіточку на своєму дереві. Красуня. Марія Степанівна сиділа поруч і кивала головою.

– Такі справи, Павловичу. Наробив біди Степан, ой, наробив.

Старенький відвів погляд від вікна й посмутнів.

– Помирати страшно, Маріє. Я життя прожив – а страшно, то як молодим? Молоді мають жити, такі, як ми, – помирати.

– У кожного свій час, Павловичу. Більше, аніж відведено, не проживеш. Оксана до тями прийшла, але стан критичний. Лікарі кажуть, що дитини краще позбутись, тоді більше шансів… вижити.