– Бідолашна що каже?

– Рятуйте дитину.

Лариса з Ніною сиділи біля копанки на старому кожусі, бо земля ще не встигла відігрітися повністю, хоча навкруги вже зеленіла трава. Лариса зняла черевики, встала й босою пройшлася по траві. Ніжна зелень приємно лоскотала ступні, і звідти до серця піднімалися невидимі хвилі життя. Земля – потужна батарея, напевно, найпотужніша з тих, які заряджають людину. Підкріплена енергією землі, Лариса знову присіла поруч. Обидві жінки мовчали, думаючи про одне й теж, коли ж тиша стала заважкою, Ніна прошепотіла:

– Я хочу дитину. Думаєш, першу мені народжувати пізно?

– Якщо дитина бажана, то вона не буває запізно. Сергій був би щасливий.

– Я також. Не виходить, нічого не виходить.

– Може, варто показатися спеціалістам?

– Знаю, що треба, і не можу примусити себе. Боюсь, а раптом… я не можу народити. Знати це – ще страшніше, аніж чекати та сумніватися.

– Дурненька, можливо, тобі потрібно просто пролікуватися – і все, а час же йде.

Ніна зірвала зелену травинку й провела нею по лінії життя.

– Іде. Знаєш, я все думаю й думаю, що відчувала Оксана, коли обирала між собою й ненародженою дитиною? Дитина без матері все одно не народиться, а от вона жила б – тільки без.

– Вона житиме й народить, ти – теж.

Ніна посміхнулась, ховаючи очі. Якби ж цієї весни ніде не було пустоцвіту.

– Вагітна? Ти що! А контрацепція?

– Не допомогло.

Я добре пам’ятаю Ліну. Смішна така дівчинка, по-іншому назвати її було важко, дитина дитиною. Вона ж ображалася й активно малювала на обличчі фатальну жінку чи своє уявлення про таку, оскільки макіяж більше нагадував розпис індіанця, який вийшов на стежку війни. Ми любили її, це дивно звучить, але любили, намагались опікуватися наймолодшою серед зграї метеликів. Не знаю, чому вона потрапила в торгівлю собою, бо свою історію нікому ніколи не розповідала, і це при тому, що зазвичай не замовкала й на хвилину. Таке собі симпатичне дівча, що гралося в дорослі ігри.

Дві смужки. Одна й друга. Тест виявився позитивним. Ліна ходила з ним по квартирі, наштовхуючись на двері й кути, навіть стіни. Це неможливо, бо бути цього не може. Роман хмикнув і наказав іти до лікаря. Знайомий гінеколог підтвердив – вагітна.

– Як ти змогла? Плодюча кішка.

Ліна ковтала сльози і трусилась, немов лист на вітру. Вагітність – цілком природне явище, коли у твоєму ліжку чоловік, однак у нашому їх були десятки, тому все мало бути чисто й надійно. Клієнти користувалися презервативами, а якщо ні, то існували гормональні препарати, які унеможливлювали вагітність як таку. Нам не потрібно було зайвий раз пояснювати, що й до чого, швидше ми самі могли прочитати з цього питання ледь не цілий курс лекцій для початківців, і тут…

– Ніщо не дає стовідсоткової гарантії, хіба що перев’язка труб. Вітаємо, мила, ти – той один відсоток.

Ліна розтирала сльози по обличчю.

– І що з цим робити?

– Те, що робить якщо не кожна, то кожна друга за життя – аборт.

Вона затрусилася ще дужче, вискочила з кімнати і впала обличчям у подушку.

– Боюсь.

– Дурна, – констатував Роман й пішов дзвонити гінекологу.

– Ти ж не відчуєш, заснеш, прокинешся – а вже все.

– Як усе?

– Усе позаду.

Пам’ятаю, що в той день періщила страшенна злива, вода збивала з ніг, змиваючи куряву й пісок з асфальту. Ліна прощалася з нами, немов ішла назавжди, в очах стояв панічний страх, руки трусились, і пакет із набором «абортички» весь час падав на підлогу. Якби можна було, щоб за неї хтось інший ліг на оте крісло, за це Ліна багато б віддала, однак непрошене життя засіло саме в ній. Надвечір дощ ущух, з листя крапотіли останні поцілунки зливи, а в небі розійшлися хмари. Нашу дівчинку привезли, коли вже почало темніти, – бліду й виснажену, немов її чавили.

– Ну що? Як ти?

Вона втомлено повела головою.

– Усе.

Уже зранку піднялася висока температура, її збивали, Ліна пролежала так ще добу. Гарячка не вщухала, дівчину періодично почало трусити, ми вже нічого не могли вдіяти, тому викликали «швидку». Через тиждень Ліна померла від зараження крові, у голові не вкладалось, як подібне могло статися. Чому зараження? Чому померла?

– Вона – один відсоток тих, кого врятувати не вдається.

Ми плакали усі до одної. Не стало дівчинки, нашої смішної дівчинки. Наостанок їй на обличчі ніхто не намалював фатальну жінку. Для чого? Адже смерть жіночої статі, та й подобатись їй не обов’язково, зате хтось із дівчат поклав до труни ляльку.

– Нехай хоч там пограється.

Світло зійшло на землю. Цього разу воно обіцяло стати особливим – світло релігійного свята.

– Ларисо, ану йди-но сюди, будеш допомагати паски пекти. Магазинні – не такі, треба своїми руками, то й Пасха буде як Пасха. Ще й яєчок нафарбуємо, розмалюємо, без крашанок також – ні туди, ні сюди. Іди, іди, доню.

Жінка підійшла до столу, на якому розверталося диво.

– Я, Маріє Степанівно, жодної в житті не спекла.