Я підняла очі й прошипіла:

– Спробуй тільки пальцем торкнутися сина – розірву.

– Страшно як, аж штанці обмочив.

Однак чіпати мене не став, відійшов, вдарив дорогим черевиком диван і грюкнув дверима, кинувши наостанок:

– Вважаємо, що домовились.

Я згорнулася калачиком у кутку, заплющила очі, затулила вуха й розридалась.

– Тільки не мого маленького, мого хлопчика… Іроди!

Плакала до ранку, доки не втомилися сльози. Їм теж набридає литися, а може, вони просто закінчуються, бо пересихає джерело? Моє поступово перетворювалося на пустелю, з якої вода пішла надовго, якщо не назавжди. Нарешті я сповзла з ліжка, похитуючись, підійшла до столу, вийняла фотографії сина, ще раз зазирнула в очі Славка, а потім навстіж розчинила вікно. В обличчя різонуло морозне повітря, а десь високо в небі хтось дихав так голосно, що ставало страшно. Ти маєш жити, мій маленький. Ти житимеш, нехай із грішною матір’ю, але їх же не обирають, правда?

Я добилася того підпису, так, дві карлючки, нічого особливого. І за них готові були вбивати? За цим підписом, були ще кілька, потім – прохання про співпрацю, розширення бізнесу, затвердження вакантних місць – це болото затягувало все глибше й глибше, а я тільки спостерігала, не в силі змінити бодай щось. Часом ставало настільки страшно, що здавалося, завтра не настане для мене – приберуть, як непотріб, і крапка. Проте в Романа було якесь дивовижне чуття самозбереження, ми балансували по лезу ножа так натхненно, що не зробили жодного кроку вбік. Після вдалого виконання чергового завдання підвищеної важливості Роман приніс красиву коробку дорогих цукерок і простягнув:

– Ось, це тобі. Якщо хочеш, можеш передати своєму малому. Лоро… хочу, щоб ти знала – я нічого особисто проти тебе не маю, це… це просто правила гри.

Я іронічно посміхнулась:

– Правила?

– Як хочеш називай, та я піду не те що по головах, по душах. Мені стало незатишно поруч.

– Заради чого?

Роман загорівся:

– Заради чого? А щоб довести, що я хтось, а не хробак, зі мною мають рахуватись.

– Доводити так? Кому?

– Усім. Кожній пихатій пащі.

Коли за ним зачинилися двері, я повільно опустила цукерки у відро для сміття.

– Надто довго доводити.

Лариса зайшла до магазину й привіталася з жінками. Сьогодні працювала напарниця Ніни, Оля. Вона була нетутешня і їздила на роботу із сусіднього селища, однак знала тут кожного не просто в обличчя, тому, побачивши нове, почала розпитувати, мовляв, хто, звідки. Жінка виявилася говіркою й, доки я купувала по списку, встигла розповісти про своє життя ледь не з народження.

– От і довелося до Вас переїхати. Чесно зізнаюсь, не хотіла, та дітей шкода стало. Хіба в наші часи їм якась жилплоща світить? Це ми ще від держави отримали, а вони – от. Та й заробити – ціни космічні, то й переїхала з чоловіком, обживаємось. Він теж спершу – ні та ні, дочка тут, мовляв, хай їй дістанеться, та я наполягла. Ніна його заміж вискочила – дай, Боже, кожному, тепер у квартирі боки відлежує, а ми з дітьми маємо один в одного на головах сидіти?

Лариса почала розуміти, про кого розповідає ця «розсудлива» жіночка. Продавець промовчала, лише косо поглянула, зате тітка Ліда, що теж стояла в черзі, раптом мовчати не стала:

– Та як у таких язик повертається молоти таке?! Ніна боки відлежує? Тобі так би полежати, за матір’ю-інвалідом стільки років сама-самісінька, коли чоловік твій утік на другий же день. Тепер обживатися вирішили, дітей шкода? А йому дитини своєї шкода не було? З матір’ю дівча себе заживо поховало, нічого у світі Божому не бачило, а ви – заміж вискочила? Повернеться ще все, не думайте, що сироту безкарно зобидити можна. Господь усе бачить і кожному воздасть по ділах. Вертайтеся назад, не бути добру тут, не бути!

Жінка швиденько забрала товар, похапцем скидала в сумку й вибігла з магазину, правда, кинувши наостанок:

– Не діждетесь. Злочинців знайшли, теж мені!

Тітка Ліда ще довго не могла заспокоїтись, її тіпало, обличчя горіло. Лариса тихенько вийшла з магазину: виявляється, часом люди здатні шокувати, руйнуючи звичні уявлення про себе. Хто-хто, а мати Віктора в ролі Ніниної захисниці? Однак, напевно, ніхто інший не сказав би правду так точно.

Сама Ніна сиділа мовчазна й тиха. Вона забігла на півгодини в гості, щоб поділитися чимось своїм, і ніяк не наважувалась. Марія Степанівна, намагаючись розрадити, розповіла, що Оксані значно краще, лікарі нарешті можуть говорити, що загрози для життя й здоров’я дитини та мами нема.

– Не знаю, вплине це якось на хід розслідування, та Оксана ще й заяви писати не стала, хоча лікарі наполягали.

– Невже замнеться справа? Після такого пробачила…

– Хтозна, та коли пробачиш, дітки, легшає. Може, і Господь ту дитинку врятував, що не стала мстити її батькові. Та й в Оксани, мабуть, зараз інші турботи.

У Ніни, виявилось, що теж. Коли Лариса розповіла про інцидент у магазині, жінка ніяк не зреагувала, тільки махнула рукою – нехай.

– Сергій загорівся свій будувати. Каже, що довго й дорого, однак це ж буде наш будинок.