Маринка малювала паличкою на землі клітинки і стрибала по них, від чого дві кіски з красивими бантиками підстрибували вгору-вниз, вгору-вниз.

– Вона вже до школи проситься. Уявляєте? Шість тільки влітку виповниться, я кажу, може, почекати ще рік, погратися ляльками, Марина ж – ні, поспішає, – жінка якось загадково посміхнулась, дивлячись на дочку, і додала, – Вона тепер з усім поспішає – аби більше встигнути.

Марія Степанівна щасливо спостерігала за дівчам, Ніна замріяно зітхала, а Лариса намагалась якомога точніше запам’ятати цю мить: весну, цвіт абрикос і дівчинку, яка грає в класики. Останнім часом у неї з’явилася така необхідність – запам’ятовувати. Для чого? Жінка не знала, можливо, щоб таким чином затриматись у житті на довше. Ось так, на початку всі поспішають, а потім намагаються уповільнити рух.

– Треба віддати, доки дитина хоче, аби бажання не зникло.

– Так, Маріє Степанівно, знаю, а ніяк не зважусь, так хочеться її затримати біля себе. Хвороба Маринки змінила моє ставлення до дітей, тепер я щоразу прощаюся з дочкою – немов назавжди, ніяк не виходить забути.

Старенька посміхнулась.

– Це природно, тільки все одно доведеться, діти дорослішають швидше, аніж ми встигаємо це зрозуміти.

Через кілька годин Лариса з Марією Степанівною зустріли на вулиці жінку. Вона була схожа на малюнок з ікони, виснажена, із запалими очима. Старенька спинилась і про щось тихенько запитала, жінка стрепенулась, немов прокинувшись, запитала:

– Правда?

– Правда-правда. Ходімо зі мною.

Рудя зрадів і почав лащитись, Лариса підняла малого пустуна й притисла до себе. Маленький мій. Марія Степанівна дістала якийсь згорток і віддала жінці, пояснюючи, що з цим потрібно робити. Вона подякувала і рушила до дверей, але побачивши Ларису з кошеням, зупинилась.

– Маленький. Я все думаю, коли Стьопа перестав бути таким? Коли подорослішав, та ще й отак?

З очей поповзли сльози – крап-крап, крап-крап. Господиня обійняла й співчутливо погладила по плечах.

– Поплач, Раїсо, поплач. Твій хрест не полегшає, та гірше не стане.

– Господи, коли я прогледіла? Коли упустила? Не помітила? Коли? Він же лагідний такий, завжди жалів. Маленький був, а обніме міцно, зазирне в очі і серйозно так скаже: «Мамо, як тільки я виросту, то не дам батькові так тебе бити, не можна битися, не можна». От і дочекалася, краще б померти було в той день. До нього не пускають, бо під слідством, а душа рветься – полетіла б до синочка, обняла, в очі зазирнула, аби зрозуміти чому.

– В Оксани була?

– Ой, була. Бідненька насилу говорить, синя вся, чорна, за дитинку просить, щоб урятували дитинку. Господи, Господи, аби прокинутися від страхіття цього, аби виправити що!

– Молися, Раїсо, за Оксанку молися, за внученя, за сина – щоб покаявся, Всевишній і не такі гріхи пробачав.

Рудя затих і заснув на руках. Гріхи різні, а прощення – одне.

Гріхи бувають різні – важчі, легші. Які обираєте? Я роздавала себе, своє тіло, але на цьому мій гріх і закінчувався, можливо, тому хтось вирішив, що цього замало.

Того дня Роман повернувся із зустрічі п’яний і збуджений, подивився на мене оцінююче й наказав сісти.

– Поговорити треба. Справа є, Лоро, серйозне діло, не якісь пусі-мусі.

Я стривожено вдивлялась у сп’янілі очі, намагаючись наперед прорахувати, про що може йтися.

– Тут чоловіку допомога потрібна, тільки діло тонкого підходу вимагає. Коротше, у тебе є клієнт, а декому необхідний його підпис на папірці одному, коротше кажучи, дозвіл, а твоя справа – його дістати.

– Вибач, як дістати?

– Не прикидайся, домовились? Вам краще знати – як. Оплата солідна, постарайся, мала.

Холодні руки відмовлялися слухатись, коли я інстинктивно застібала халат аж під шию.

– Це небезпечно, я не буду.

Очі навпроти стали червоні, Роман боляче схопив мене за зап’ястя й потягнув до себе.

– Ще й як будеш! Думаєш, що пару йолопів запало, то вже умови диктуватимеш? Та я тебе, гнидо, своїми ж руками розчавлю, мокрого місця не залишиться.

Я стисла від болю зуби, а потім різко вирвала руки.

– Спробуй. А як же вигода, зиск? Лавочку прикриєте?

Він оскаженіло вдарив по обличчю, так, що я відлетіла аж у куток кімнати і вперлася в стіну. Потім кілька ударів в живіт, пара – у голову – і кімната затанцювала, попливла перед очима, та я мовчала. Роман нахилився, взяв за волосся й прошепотів на саме вухо:

– Якщо ми її прикриємо, то вважай, що малого твого – теж. Себе не шкода, може, і ним ризикнеш, га? Чи врятує його хто, таточко, наприклад? Загралася ти, мила моя, бачу, забула, що ніхто, пішак. Робитимеш, що кажуть, – довше протягнеш, ні – здогадайся сама. Ти ж у нас розумна дівчинка, правда?