— О, Боже правий, — проказав Дік.

Вона поплескала його по зап’ястку: «Тихіше, продовжуйте, містере Емберсон».

— Спочатку дія в мене відбувалася у вигаданому містечку в штаті Мейн, я назвав його Досон, але потім я вирішив, що реалістичності додасть, якщо я перенесу дію до реальногоміста. І більшого. Я думав спочатку про Тампу, але це місто не годиться в деяких аспектах.

Вона відкинула Тампу помахом руки.

— Занадто акварельно. Надто багато туристів. Ви шукали щось більш забобонне, я підозрюю.

Вельми кмітлива пані. Вона знала про мою книжку більше, ніж я сам.

— Саме так. Тому я зупинився на Далласі. Гадаю, це підходяще місто, хоча…

— Хоча жити там вам не схотілося?

— Власне так.

— Розумію, — вона почала колупатися у своїй смаженій у фритюрі рибі. Дік дивився на неї лагідними очима стятої голови. Чого б він не прагнув, скерувавши свій галоп на прикінцеве скаковище життя, схоже, все з того малося в цій жінці. Не так воно й дивно; кожен когось колись покохає, як мудро про це співає Дін Мартін [348] . Щоправда, станеться це лише за кілька років. — А коли ви не пишете, що ви самі любите читати, містере Емберсон?

— О, майже будь-що.

— Ви читали «Ловця в житі»?

«Ого-го», — подумав я.

— Так, мем.

Вона поглянула трохи роздратовано.

— Звіть мене Мімі. Навіть діти звуть мене Мімі, хоча я наполягаю, щоби заради пристойності вони додавали перед цим «міз». І яка ваша думка щодо cri de coeur [349] містера Селінджера?

Збрехати чи сказати правду? Але вибір здавався несерйозним. Ця жінка вміла розпізнати брехню та само легко, як я міг… ну… скажімо, прочитати напис ІМПІЧМЕНТ ЕРЛУ ВОРРЕНУ на білборді.

— Я гадаю, там багато розказується про те, якими паршивими були п’ятдесяті і якими гарними можуть стати шістдесяті. Якщо американські Голдени Колфілди не згайнують свого гніву, тобто. І своєї відваги.

— Гм-гм, — Мімі завзято рилася у своїй рибі, але я не помітив, щоби вона з’їла бодай шматочок. Не дивно, що ця жінка виглядає так, що хоч нитку чіпляй їй ззаду до сукні і запускай її в небо повітряною змією. — А як ви вважаєте, чи місце цій книзі в шкільній бібліотеці?

Я зітхнув, думаючи про те, як мені хороше було б жити і працювати підмінним викладачем у містечку Джоді, штат Техас.

— Фактично, мем… Мімі… так. Хоча також вважаю, що видавати її варто тільки деяким учням, і то винятково на розсуд бібліотекаря.

— Бібліотекаря? Не батьків?

— Ні, мем. То слизька доріжка.

Мімі Коркоран спалахнула широкою усмішкою й обернулася до свого кавалера.

— Діку, цьому парубку не місце в підмінному списку. Він мусить працювати в штаті, по повному графіку.

— Мімі…

— Знаю, нема на факультеті англійської вільних вакансій. Але якщо він у нас затримається, можливо зможе заступити на звільнене місце, коли той ідіот Філ Бейтмен вийде на пенсію.

— Мімз, це надто нестримано.

— Так, — погодилась вона, явно мені підморгнувши. — А також правдиво. Пошліть Діку ваші рекомендації з Флориди, містере Емберсон. Він погодиться. А втім, краще принесіть йому їх особисто на початку тижня. Навчальний рік розпочався. Нема сенсу втрачати час.

— Звіть мене Джорджем, — сказав я.

— Так, дійсно, — сказала вона. Вона відсунула від себе тарілку. — Діку, це ж якийсь жах. Чому ми тут їмо?

— Бо мені подобаються бургери, а тобі Елова полунична плачинда.

— О, так, — погодилася вона. — Полунична плачинда. Нічого сказати, я готова. Містере Емберсон, ви зможете залишитися на футбольний матч?

— Не сьогодні, — відповів я. — Мушу повернутись до Далласа. Можливо, на матч наступної п’ятниці. Якщо ви вирішите, що я вам знадоблюся.

— Якщо Мімі вас вподобала, значить, ви подобаєтеся й мені, — сказав Дік Сімонс. — День щотижня я вам не гарантую, але в деякі тижні буде по два, а то навіть і по три дні. Таким чином все зрівняється.

— Не сумніваюсь.

— Боюся, платня за підміну невелика…

— Я знаю, сер. Я шукаю способу лише доповнення мого бюджету.

— Тієї книжки, «Ловця», ніколи не буде в шкільній бібліотеці, — промовив Дік, скоса кидаючи сумний погляд на свою коханку, котра на це випнула губи. — Шкільна рада не дозволить. Мімі це знає. — І він знов уп’явся зубами і свій «Вилоріг».

— Часи змінюються, — проказала Мімі, спершу показуючи на диспенсер, а потім на кутик його рота. — Діку. Соус.