Шрифт:
В принципі, тренер не мав ніяких шансів. Я задіяв у виставі й кількох інших футболістів у дрібних ролях мешканців містечка, але Майка я побачив у ролі Ленні в ту саму мить, коли він розкрив рота й промовив: «Я пам’ятаю про кроликів, Джордже!»
Він стававЛенні. Він заволодівав не лише вашими очима — бо був аж таким збіса здоровезним, — але й серцем у ваших грудях. Ви забували про все, як ото люди забували про свої щоденні справи, коли Джим Ла-Дью відступав, щоб послати пас. Нехай Майк був збудований таким, щоб у блаженному невіданні трощити захисну лінію супротивників, але створенимвін був — Господом, якщо є така божественна сутність, або перетасуванням колоди генетичних карт, якщо такої нема — щоби самому зникати на сцені, втілюючись у когось іншого.
— То був розиграш для всіх, окрім тебе, — сказав я.
— Для мене теж. Спочатку.
— Бо спочатку ти сам не знав.
— Еге ж. Не знав.
Здоровило. Ледь не пошепки. Він похилив голову, бо знову виступили сльози, яких він не хотів, щоб я в нього бачив. Борман обзивав його Кларком Ґейблом і, якби я зробив тренеру зауваження, він відповів би, що це всього лиш жарт. Розиграш. Присмішка. Так, ніби не розумів, що решта команди підхоплять і діставатимуть цим хлопця. Так, ніби не розумів, що це лайно ранитиме Майка так, як його ніколи не поранить прізвисько Заробітчанин Майк. Чому люди роблятьтаке талановитим людям? Що це, ревнощі? Страх? Либонь, і те, й інше. Але цей хлопець мав щастя розуміти, наскільки він добрий актор. І обидва ми розуміли, що не в тренері Бормані головна проблема. Єдиним, хто міг завадити Майку вийти завтра ввечері на сцену, був сам Майк.
— Ти грав у футбол перед удев’ятеро більшими натовпами людей, ніж завтра їх сидітиме в аудиторії. Чорт забирай, коли ви, хлопці, їздили у Даллас на регіональні ігри минулого листопада, ти виступав на очах десяти чи дванадцяти тисяч глядачів. І зовсім недружніх.
— Футбол — то інше. Ми вибігаємо на поле всі в однаковій формі й у шоломах. Люди нас відрізняють тільки за номерами. Ми всі заодно…
— Майку, разом з тобою у виставі ще дев’ятеро акторів, і це не рахуючи мешканців містечка, котрих я вписав до п’єси, аби лиш чимось зайняти твоїх футбольних друзів. Це теж, до речі, свого роду команда.
— Це не те.
— Можливо, не зовсім те. Але одна річ єтакою самою — якщо ти їх зрадиш, все розвалиться на лайно, програють усі. Актори, технічна група, дівчата з Пеп-клубу [364] , котрі займалися рекламою, і всі люди, що збираються побачити виставу, дехто з них поприїжджають зі своїх ранчо за п’ятдесят миль звідси. Не кажучи вже про мене. Я також втрачу.
— Ну, я гадаю, мабуть, так, — промовив він. Дивився він при цьому на свої ступні, а які ж то ген-ген величезні були ступні.
364
Pep-club — самоорганізація учнів для пропаганди досягнень власної школи, з членів Пеп-клубів формуються також групи заводіїв-чирлідерів.
— Я пережив би втрату Сліма або Керлі [365] ; просто послав би когось із книжкою скоренько вивчити роль. Гадаю, я навіть пережив би втрату дружини Керлі…
— Хотілося б, аби Сенді працювала трішки краще, — зауважив Майк. — Вона гарна, як та лялечка, але якщо коли й промовить свою ремарку вчасно, то лише випадково.
Я дозволив собі потай внутрішньо усміхнутись. З’явилася обережна віра, що все може піти нормально.
— Чого я не можу пережити — чого не переживе вистава— це втрати тебе або Вінса Нолза.
365
Персонажі «Мишей і людей»: Керлі — задиристий син хазяїна ранчо, який безупинно ревнує свою самозакохану красуню-дружину; Слім — старший наймит, поважаний усіма персонажами.
Вінс Нолз грав Джорджа, супутника в мандрах і друга Ленні, ба насправді ми моглиб і пережити його втрату, якби він підхопив грип або скрутив собі в’язи в дорожній аварії (така можливість завжди була, зважаючи на те, як він ганяв фермерським пікапом свого батька). Я б сам став на місце Вінса, якби до такого дійшло, хоча я й надто великий для цієї ролі, натомість мені не треба її виучувати. Після шести тижнів репетицій я вже обходився без книжки, як і будь-хто з моїх акторів. Деякі ролі знав навіть краще. Але я не міг замінити Майка. Ніхто його не зміг би замінити з наявною комбінацією його розмірів і таланту. Він був стрижнем усього спектаклю.
— Що, як я з’їбуся? — запитав він і зразу ж, почувши, що щойно промовив, ляснув собі долонею по губах.
Я сів на диван поряд з ним. Місця там було мало, проте я якось примостився. Тоді я не думав ані про Джона Кеннеді, ані про Ела Темплтона, ані про Френка Даннінга, ані про той світ, з якого потрапив сюди. В ту мить я не думав ні про що, окрім цього величезного хлопця… і моєї вистави. Бо в якийсь момент вона сталамоєю так само, як весь цей колишній час з його спареними телефонними лініями й дешевим бензином тепер став моїм. У ту мить я більше переймався «Мишами і людьми», аніж Лі Гарві Освальдом.
Але ще більше я переймався Майком.
Я прибрав його долоню з губ. Поклав її йому на коліно. Свої руки поклав йому на плечі. Подивився йому в очі.
— Слухай сюди, — промовив я. — Ти мене слухаєш?
— Йо-сер.
— Ти нез’їбешся. Повтори.
— Я…
— Кажи.
— Я не з’їбуся.
— Ти зробиш інше, ти їх приголомшиш. Я тобі це обіцяю, Майку, — проказав я, сильніше стискаючи його плечі. Відчуття було, ніби намагаєшся занурити пальці в камінь. Цей хлопець міг підхопити мене й переламати собі об коліно, але він тільки сидів, дивився парою очей, смиренних, повних надії і залишків сліз. — Ти чуєш мене? Я обіцяю.