Трупа взялася скандувати:

— Режисер! Режисер!

— Не гасіть овацію, — пробурчала поряд зі мною Мімі. — Йдіть, піднімайтеся туди, ви, бовдуре!

Тож я так і зробив, і аплодисменти загриміли знову. Майк обхопив мене, обняв і підважив, аж мої ступні відірвалися від підлоги, а потім знов мене поставив і здорово чмокнув у щоку. Всі розсміялися, включно зі мною. Ми всі вхопилися за руки, підняли їх до залу і вклонилися. Я слухав аплодисменти, і в той же час мені навернулася одна думка, від якої потьмарилося на душі. А в Мінську молодята зараз. Якраз дев’ятнадцять днів відтоді, як Лі з Мариною стали чоловіком і дружиною.

За три тижні перед тим, як школі закритися на літо, я поїхав у Даллас, щоби зробити кілька фотознімків тих трьох квартир, де мешкатимуть разом Лі з Мариною. Знімав я маленьким «Міноксом» [367] , тримаючи його в долоні так, щоб об’єктив проглядав між моїми двома розсунутими пальцями. Я почувався смішним — схожим більше на закутаного в плащ карикатурного персонажа з коміксу «Шпигун проти шпигуна»в журналі «Скажений» [368] , аніж на Джеймса Бонда, — але я вже був навчений обережно ставитися до таких станів.

Повернувшись додому, я побачив припаркований біля бордюру небесно-блакитний «Неш» [369] Мімі Коркоран і її саму, вона якраз прослизала за його кермо. Побачивши мене, вона знову вилізла. Лице її напружилось у миттєвій гримасі — чи то болю, чи то зусилля, — але на під’їзну алею вона вже ступила зі своєю звичайною сухою усмішкою. Так, ніби я її чимсь здивував, проте в гарному сенсі. У руках вона тримала пухкий манільський конверт, у якому містилися сто п’ятдесят сторінок «Місця вбивства». Я врешті піддався її домаганням… але ж то трапилося лише напередодні.

— Текст вам або страшенно сподобався, або ви не просунулися далі десятої сторінки, — промовив я, приймаючи конверт. — Де я вгадав?

Усмішка її, окрім того що відбивала подив, тепер здавалася ще й загадковою.

— Як і більшість бібліотекарів, я читаю швидко. Можемо ми зайти в дім, щоби про це поговорити? Ще навіть не середина червня, а вже так спекотно.

А таки так, вона спітніла, чого я раніше ніколи не бачив. А ще здавалося, ніби вона схудла. Не вельми добре як для леді, котра не мала жодного зайвого фунта ваги.

Сидячи у моїй вітальні з великими склянками кави з льодом — я в кріслі, вона на дивані, — Мімі викладала свої враження.

— Я розкошувала, читаючи той шматок, де йдеться про вбивцю, одягненого клоуном. Назвіть мене зіпсутою, але я отримувала задоволення аж до мурашок по тілу.

— Якщо ви зіпсуті, то й я теж.

Вона посміхнулась.

— Я певна, ви знайдете собі видавця. Назагал роман мені дуже сподобався.

Я відчув себе дещо ображеним. Нехай «Місце вбивства»було розпочато лише для камуфляжу, та чим глибше я занурювався в нього, тим важливішим ставав для мене цей текст. Він був немов моїми секретними мемуарами. Однією з умов самореалізації.

— Це ваше «назагал» призвело мені на думку фразу Александера Поупа… оте його, знаєте, «зганьби хисткою похвалою» [370] ?

— Я не мала зовсім такого на увазі. — А далі уточнення. — Просто, просто… чорт забирай, Джордже, це не те, чим ви мусили б займатися. Ваше призначення — учительство. А якщо ви опублікуєте таку книгу, жоден департамент освіти в США не візьме вас на роботу. — Вона зробила паузу. — Хіба що, можливо, в Массачусетсі.

Я не відповів. У мене відібрало мову.

— Що ви зробили з Майком Косло… що ви зробили дляМайка Косло — то найдивовижніше, найчудесніше з усього баченого мною в світі.

— Мімі, то не я. Він від природи тала…

— Я знаю, що в нього природний талант, це було очевидно з тієї миті, як він вийшов на сцену й відкрив рота, проте я вам скажу ще дещо, друже мій. Приблизно років сорок роботи в школах і шістдесят років життя навчили мене дечого, і навчили дуже добре. Артистичний талант є набагато більш звичайним явищем, аніж талант до виховуванняартистичних талантів. Будь-який родитель з важкою рукою може його зруйнувати, але виростити його набагато важче. Саме цей талант ви маєте, і то в набагато більшому обсязі, ніж той, що створив оце. — Вона поплескала по стосу аркушів на кавовому столику перед собою.

— Я навіть не знаю, що сказати.

— Скажіть «дякую» і похваліть мене за високу оцінку.

— Дякую. А цінність вашого напоумлення перевершує лише ваш приємний вигляд.

На ці мої слова знову повернулася її усмішка, тепер ще сухіша.

— Не перебільшуйте вашого захвату, Джордже.

— Так, міз Мімі.

Усмішка зникла. Вона нахилилася до мене. Сині очі за скельцями окулярів були величезними, затоплюючи все обличчя. Шкіра під засмагою в неї була жовтуватою, недавно ще тугі щоки позападали. Коли це відбулося? Помітив це Дік? Прикольне питання, як кажуть дітлахи. Дік не помічав на собі шкарпеток різного кольору, поки не знімав їх увечері. А може, й тоді ні.