— Джордже, ходіть-но сюди, ви не проти з деким познайомитись?

Я обернувся. Схилом спускалася Мімі, ведучи за собою якусь жінку. Моє перше враження від Сейді — геть усіх від неї перше враження, я не маю щодо цього сумнівів — це її зріст. На ній було пласке взуття, як і на більшості тутешніх жінок, котрі знали, що півдня й цілий вечір вони топтатимуться надворі, але ця жінка останній раз взувала щось на підборах, либонь, ще на власне весілля, ба, можливо, навіть на тій оказії вона була одягнена в таку сукню, що могла прикрити пару туфель на низьких підборах або й зовсім без них, аби лиш, ставши перед олтарем, не височіти кумедно понад своїм нареченим. У ній було щонайменше шість футів, а можливо, й трішки більше. Я перевищував її хіба дюйми на три і, якщо не рахувати тренера Бормана та Ґреґа Андервуда з історичного факультету, був єдиним таким чоловіком на вечірці. Авжеж, Ґреґ був ще той цибань. Говорячи жаргоном того часу, Сейді мала насправді добру будову. Вона знала це, але не пишалася, а радше була просто цього свідома. Я це зрозумів з її ходи.

«Я знаю, що я трохи завелика, щоб вважатись нормальною, —промовляла та хода. Розпростані плечі проказували ще більше. — Це не моя провина, я просто такою виросла. Як Топсі [390] ».Сукня на ній була без рукавів, чорна, вся в трояндах. Руки засмаглі. Губи вона трішечки підвела рожевою помадою, але більше жодної косметики.

Кохання не виникло з першого погляду, я не маю щодо цього жодних сумнівів, проте я пам’ятаю те перше враження з подиву гідною ясністю. Якби я сказав вам, що з подібною ясністю пам’ятаю те, як уперше побачив колишню Кристі Еппінг, я б збрехав. Авжеж, то було в танцювальному клубі, і ми обоє були тоді сп’янілі, то, може, це рахується мені в залік.

Сейді мала безхитрісно-приємний вигляд у стилі «ось я така, проста американська дівчина, сприймайте мене такою, як бачите». Проте було в ній також і дещо інше. Того дня, на тій вечірці, я думав, що те дещо інше є просто звичайною незграбністю рослих людей. Пізніше я взнав, що зовсім вона не незграбна. Фактично, вона перебувала якнайдалі від незграбності.

Мімі виглядала гарно — чи принаймні не гірше, ніж того дня, коли приходила до мене додому переконувати, щоб я погодився вчителювати на повну ставку, — але вона була в макіяжі, що не виглядало звичайним. Грим не зовсім маскував запалість її очей, породжену, либонь, комбінацією безсоння й болю, й нові зморшки в кутиках її губ він не маскував. Але вона усміхалася, а чом би й ні? Вийшла заміж за свого парубка, утнула таку вечірку, яка вочевидь має шалений успіх, а ще вона привела гарненьку дівчину в гарненькому платті, аби познайомити її з єдиним на всю школу незайнятим вчителем англійської.

— Агов, Мімі, — гукнув я, вирушивши вгору схилом, огинаючи ломберні столики (позичені в клубі армійських ветеранів), за якими пізніше люди їстимуть барбекю, споглядаючи захід сонця. — Мої вітання. Гадаю, відсьогодні я мушу звикати звертатися до вас як до міз Сімонс.

Вона посміхнулася своєю сухою усмішкою.

— Я звикла до Мімі, звертайтеся до мене так і надалі, будь ласка. Хочу вас познайомити з новою членкинею викладацького складу. Це…

Хтось недбалий відштовхнув один зі складаних стільців собі зі шляху, і росла білява дівчина, вже з простягнутою до мене рукою й заготовленою на обличчі усмішкою «рада знайомству з вами», перечепившись через нього, упала вперед. Стілець, перекидаючись, полетів разом з нею, і я встиг собі уявити, що в потенції світить доволі прикрий інцидент, якщо якась його ніжка встромиться їй в живіт.

Впустивши склянку з пивом на траву, я зробив гігантський крок уперед і зловив дівчину в падінні. Ліва моя рука сковзнула їй навкруг талії. Права вп’ялася вище, вхопивши щось тепле, кругле і трохи піддатливе. Між моєю долонею і її груддю бавовна сукні сковзнула по чомусь гладенькому нейлоновому або шовковому, хтозна, що там вона на собі мала. Така трапилася душевна інтродукція, але між нами мався ще компаньйон, той збитий стілець з його недоладними кутами, і я під інерцією її стоп’ятдесятифунтової, либонь, ваги [391] трохи поточився, проте і я, й вона, ми з нею обоє утрималися на ногах.

Я прибрав долоню з тієї частини її тіла, яку рідко хапають під час першого формального знайомства, і промовив:

— Привіт, я… — Джейк. Я був за волосок від того, щоб назватися своїм іменем з 21-го сторіччя, похопившись заткнутися лише в останню мить. — Я Джордж. Дуже приємно з вами познайомитись.

Вона почервоніла до корінців волосся. Я, мабуть, теж. Проте їй вистачило грації розрядити обстановку сміхом.

— Мені теж приємно з вами познайомитися. Здається, ви щойно врятували мене від дуже бридкого інциденту.

Ймовірно, врятував. Бо ось у чім справа, розумієте? Сейді дійсно не була незграбною, просто вона була схильна до потрапляння в різні інциденти. Це виглядало забавно дивним, поки ти не усвідомлював, чим це є насправді: якоюсь химерною напастю, що переслідує її. Як Сейді розповідала мені пізніше, це саме їй затиснуло в дверях машини край подолу, коли вона зі своїм хлопцем приїхала на випускну вечірку, і в результаті до актового залу вона увійшла у розірваній сукні. Вона саме та жінка, перед якою вибухають водою питні фонтанчики, забризкуючи їй все обличчя; вона та, котра, збираючись підкурити сигарету, раптом підпалює цілий коробок сірників, обпікаючи собі пальці, обсмалюючи волосся; та, в котрої лопається бретелька ліфчика під час батьківських зборів; та, в котрої повзуть страшнючі затяжки на панчохах саме перед її промовою на учительській конференції.

Вона не забувала про обережність, проходячи крізь двері (як то властиво всім високим особам), але, варто їй було наблизитися до дверей, як хтось міг ненароком прочинити їх прямо їй в лице. Вона була тричі застрягала в ліфтах, одного разу на дві години, а за рік до того, в універсамі в Саванні [392] , недавно встановлений ескалатор зжував її черевик. Звісно, тоді я нічого такого не знав; того липневого надвечір’я я лише знав, що ця жінка з приємною зовнішністю, білявим волоссям і синіми очима впала мені до рук.