— Ви Тихий Міч? — запитав я.

— Йоп.

— Ви й справді тихий?

Він усміхнувся:

— Залежить, хто слухає.

— Припустімо, що крім нас ніхто, — сказав я і розповів, що мені потрібно. Виявилося, що я міг би зекономити собі вісім баксів, бо його абсолютно не зацікавила історія про мою нібито зрадливу дружину. Власника «Космічної електроніки» цікавило обладнання, яке я хотів придбати. Ця тема робила його Балакучим Мічем.

— Містере, така апаратура, може, й мається на якійсь іншій планеті, звідки випевне сюди з’явилися, але в нас такої точно нема.

У пам’яті мені ворухнулася згадка про те, як міз Мімі порівняла мене з прибульцем з фільму «День, коли земля зупинилась».

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Ви потребуєте маленького бездротового підслуховуючого пристрою? Чудово. Он там у мене їх купка лежить, у тій скляній вітрині ліворуч від вас. Вони називаються транзисторними радіоприймачами. Маю і «Моторолу», і «Дженерал Електрик», але найкращі з них уже роблять японці [405] . — Він відкопилив нижню губу, здувши собі з лоба кучерик волосся. — Хіба це не копняк нам у гузно? Ми їх побили п’ятнадцять років тому, розбомбивши два їхні міста на радіоактивний пил, та хіба вони загинули? Ні! Вони ховалися в своїх норах, поки не влігся пил, а потім знову виповзли, озброєні замість кулеметів «Намбу» [406] паяльниками та монтажними платами. До 1985 року вони вже заволодіють світом. Принаймні тією його частиною, де живу я.

— То ви можете мені допомогти?

— Ачи’ищо, насміхаєтеся? Звісно, можу. Тихий Міч Мак-Ічерн завжди радий задовольнити електронні потреби клієнта. Але це коштуватиме деяких грошей.

— Я готовий добре заплатити. Це мені зекономить більші витрати, коли я притягну до суду мою зрадливу курву.

— Угу-угу. Зачекайте тут хвилинку, поки я принесу дещо зі складу. І оберніть ту табличку на дверях на ЗАКРИТО, гараздо? Хочу показати вам дещо таке, що, ймовірно, поки що… ну, можливо, воно й легальне, проте хтозна. Хіба Тихий Міч Мак-Ічерн прокурор?

— Гадаю, ні.

Мій проводир до світу електроніки епохи шістдесятих повернувся з якимсь химерного вигляду приладом в одній руці й маленькою картонною коробочкою в другій. Написи на коробочці були японською. Прилад мав вигляд встановленого на чорному пластмасовому диску дилдо для крихітних фей. З диска, який мав три дюйми товщини і був приблизно вчетверо ширший діаметром, стирчав жмут дротів. Міч поставив його на прилавок.

— Це «Луна». Штука створена тут, у нашому місті, синку. Якщо бодай хтось здатен побити синів Японії у їхній власній грі, то це саме ми. У сімдесятих у Далласі електроніка прийде на зміну банкінгу. Згадаєте мої слова. — Він перехрестився, штрикнув пальцем у небо й додав: — Боже, благослови Техас.

Я взяв до рук прилад.

— І що ж це за «Луна» така, в якої з гузна цілий кущ завдовжки з фут стирчить?

— Судячи з вашого опису, це найближча річ до тієї, якої ви потребуєте. Маленька, бо зовсім не має ніяких радіоламп, і плюс їй не потрібні батареї. Живиться від звичайної домашньої електромережі.

— Її треба вмикати в розетку?

— Авжеж, а що не так? Ваша дружина з її бойфрендом побачать цю штуку й скажуть: «Як гарно, поки нас не було, хтось оснастив квартиру підслухом, давай-но спершу погарцюємо гарненько, щоб аж луна йшла, а потім уже любесенько поговоримо про всі наші справи».

Гаразд, нехай химерний чудасій цей парубок. Тим не менше, терпіння є великою чеснотою. А я потребую того, що потребую.

— І що в такому разі з цим робити?

Він поплескав по диску:

— Ця штука вмонтовується в основу лампи. Тільки не в торшер, якщо вас не цікавлять записи тупотіння мишей під дошками підлоги, вам це втямки? Вмонтовується у настільну лампу, котра стоятиме достатньо високо, щоб ловити людські балачки. — Він погладив пальцями дроти. — Червоний і жовтий під’єднуються до шнура лампи, шнур лампи встромляється в розетку. Жучок спить, аж поки хтось не ввімкне лампу. Але щойно її ввімкнули, тут вам і бінго, смакуйте на повну.

— А оця штука, це мікрофон?

— Йоп, до того ж, як на американський виріб, це добрий майк. Осьо, бачите ще оці два дроти? Синій і зелений?

— Угу.

Він відкрив картонну коробочку з надрукованими на ній японськими літерами і витяг звідти котушковий магнітофон. Той був більшим за пачку улюбленого «Вінстона» Сейді, проте не набагато.

— Ці дроти підключаєте сюди. Базовий прилад в лампі, магнітофон кладете в якусь шухлядку, можна під трусики вашої дружини. Або просвердлюєте дірочку в стіні й ховаєте його в шафі.

— Магнітофон також живиться через шнур лампи?

— Природно.

— Можу я отримати пару таких «Лун»?

— Я можу організувати вам хоч би й чотири штуки, якщо бажаєте. Хоча це може забрати з тиждень часу.

— Двох вистачить. Скільки?

— Апарати цього штибу недешеві. Пара стане у сто сорок. Дешевше не можу. І тільки готівкою. — Він говорив з жалем, який натякав на те, що ось лишень ми з ним разом щойно насолоджувалися такими приємними техно-мареннями, а тепер наше спільне сновидіння уже майже скінчилося.