Я зупинився перед будинком № 2703, до якого Лі привезе дружину й дочку, коли вже не зможе витримувати задушливо-вбивчої материнської любові Маргарити Освальд. Дві бетонні колії вели до лисого шматка закапаної мастилом землі, де, аби це було в кращому районі міста, мусив би стояти гараж. На занехаяній, порослій мишієм ділянці, що мала правити за моріжок, валялися покинуті дешеві пластмасові іграшки. Там же дівчинка в заношених рожевих шортах без упину била в дерев’яну обшивку будинку європейським футбольним м’ячем. За кожним ударом м’яча в стіну вона вигукувала: «Чамба!»

Жінка у великих синіх бігуді на голові й сигаретою в пащі виткнула голову з вікна й закричала:

— Бий-бий, Розетто, а я от вийду та й наб’ю тобі сраку! — і тут вона помітила мене. — Шо вам тре’а? Якшо це якийсь рахунок, нічим не мо’ допомогти. Усім таким займається мій чоловік. Сьо’оні він отримав роботу.

— Не йдеться про жодний рахунок, — відповів я. Розетта з ненависною міною вдарила м’ячем у мій бік, але обличчя її скривилося у вимушеній посмішці, коли я прийняв м’яч боком ступні й акуратно відбив їй назад. — Я хотів би на секундочку перемовитися з вами.

— Вам тре’а зачекати тоді. Я ще не в пораа’ку.

Голова її зникла. Я чекав. Цього разу від удару Розетти м’яч полетів по високій, широкій дузі ( «Чамба!»), але раніше, ніж він вдарився у стіну буднику, я спромігся прийняти його на долоню.

— Не моо’на лапати руками, ти, старий, паскудний курвалю, — гукнула вона. — Це пенальті.

— Розетто, а шо я тобі казала про той твій чортів рот? — з’явилася на ґанку матінка вже з прикритими напівпрозорим жовтим шарфом бігуді. Тепер вони скидалися на кокони комах якогось такого роду, що, вилупившись, напевне виявляться отруйними.

— Старий, паскудний, йобанийкурваль! — заверещала Розетта й дременула геть вздовж Мерседес-стрит у напрямку «Мавпячого Ворда», копаючи поперед себе м’яч і маніакально регочучи.

— Чо’о вам пот’і’но? — матінці було від двадцяти двох до п’ятдесяти. В роті її не вистачало кількох зубів, а під оком відцвітав синець.

— Хочу поставити вам кілька запитань, — сказав я.

— Шо вам за спраави до моїх спраав?

Я витяг гаманець і показав їй п’ятидоларову банкноту:

— Не питайтеся в мене нічого, і я вам не брехатиму.

— А ви не зві’сіля бу’ете. Говірка ніби як у янкі.

— Ви бажаєте отримати ці гроші, місіз?

— Залежить, шо питатимете. Я не збираюся вам казати розмір свого ліфону.

— Для початку я хотів би дізнатися, скільки ви тут уже живете?

— В цім домі? Шість тижнів, гадаю я. Гаррі думав, шо зможе на шось згодитися на «Мавпячім Ворді», але вони зара’ не наймають. Тоді він звернувсь до «Трудових ресурсів» [414] . Знаєте, шо воно за таке?

— Поденна робота?

— Йо, та ще й робить він зара’ зі зграєю нігерів, — тільки в неї це прозвучало: «нігеїв». — За якихось дев’ять доларів на день робити зі зграєю клятих нігеїв шляховиком. Каже, це ніби знов опинитися у Західнотехаській виправній…

— Яку ви платите оренду?

— П’я’сят на місяць.

— Мебльована?

— Напів. Ну, мо’натак сказати. Є сране ліжко та срана газова пічка, яка нас майже напевне уб’є. Всере’ину я вас не прошу, то не зобижайтеся. Я ж вас не знаю з часів клятого Адама.

— Квартира здавалася з лампами і всяким таким?

— Та ви сказилися, містере.

— А все ж таки, як?

— Йо, пара є. Одна робить, інша ні. Я би тут нізащо збіса не за’ишилася, аби на то моя змога. Він говорить, як то йому геть не хочеться знов жити з моєю ма в Мозеллі [415] , але «сутужна цицька казала кицька». Я тут не зостануся. Ви чуєте сморід?

— Так, мем.

— А то ж ніщо інше, як тільки лайно, синочку-джиме. І не котячі гівна, не собчачі гівна, а саме людські гівна. Робити з нігеями то одна річ, але жити, як вони? Ані-сер. Вам досить?

Ні, мені не було досить, хоча хотілося, аби було навпаки. Мені неприємна була вона і неприємний був я сам за те, що маю нахабство її ганити. Вона ув’язнена в своєму часі, в своєму виборі, в обставинах цієї вулиці. Але я не міг відірвати очей від її бігуді під жовтим шарфом. Жирні сині комахи, що чекають на своє вилуплення.

— Ніхто тут надовго не залишається, я гадаю?

— О, на ’седес-стрит? — вона махнула сигаретою в бік збитого путівця, що вів до автостоянки й величезного складу, заповненого гарними речами, котрих вона ніколи не матиме. Махнула на тісно поставлені халупи зі шлакоблочними покришеними сходинками ґанків і розбитими, затуленими шматками картону вікнами. На обсмоктаних дітей. На старі, поїдені іржею «Форди», «Гадсони» та «Студебекери-жайворонки» [416] . На безжальне техаське небо. А тоді видала скрипучий сміх, сповнений здивування і відчаю.