Всі присутні обернулися, дивлячись на нас і… ну…

Знаєте, як ото буває, коли ви вночі десь надворі і бачите раптом, як краєчок хмари загоряється ясним золотом, і ви розумієте, що за секунду або дві визирне місяць? Ось таке відчуття мене й пойняло тоді, коли я стояв серед легкого колихання серпантинових стрічок у спортивному залі Денголмської консолідованої середньої школи. Я знав, що саме заграє зараз діджей, я знав, що ми під це будемо танцювати, і я знав, як самеми танцюватимемо. А тоді воно почалося…

Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…

Ґлен Міллер «У настрої».

Сейді сягнула рукою до потилиці й стягнула еластичний вінчик, звільнивши волосся. Вона так і не переставала сміятися, а тепер почала похитувати стегнами, поки що хіба трішечки. Волосся плавно сковзало з одного її плеча на інше.

— Ви вмієте свінгувати? — підсилюючи голос, щоби вона почула мене крізь музику. Знаючи вже, що вона вміє. Знаючи, що вона буде.

— Ви маєте на увазі справжній лінді-гоп? — перепитала вона.

— Саме це я маю на увазі.

— Ну…

— Давайте, міз Дангіл, — вигукнула якась дівчина. — Ми хочемо це побачити. — А парочка її подружок підштовхнули Сейді до мене.

Вона завагалася. Я знову зробив пірует і простягнув до неї руки. Ми вирушили на танцплац, і діти підтримали нас вигуками. Звільнили для нас місце. Я притягнув її до себе, і після коротесенької миті вагання вона крутнулася спершу вліво, потім управо, ширина подолу її сарафана надавала якраз достатньо простору для перехрещення ніг у русі. Це був той варіант лінді, в якому одного осіннього дня 1958 року практикувалися Річі-з-рівчака і Беві-з-греблі. Це були «пекельні вибрики». Звісно, що так. Бо ж минуле прагне і собі гармонії.

Наші руки залишалися зчепленими, я притягнув її до себе, потім дозволив відступити назад. Ми розійшлися. А тоді, немов ті, хто місяцями вправлялися у цих рухах (припустимо, під музику з уповільненої платівки на відлюдній пікніковій галявині), ми нахилилися й брикнулися, спершу наліво, а потім направо. Діти сміялися й захоплено щось вигукували. Ми танцювали посеред полірованого танцплацу, а вони, згуртувавшись навкруг нас, плескали в долоні.

Ми зійшлися, і вона крутнулася розбурханою балериною під нашими зчепленими руками.

«А тепер ти подаси мені знак потиском — вліво чи вправо».

Легкий потиск, немов відповідь на почуту думку, припав мені в праву долоню, і Сейді пропелером розкрутилася назад, її волосся пурхнуло крилами, що зблиснули у світлі прожекторів спершу червоним, а слідом блакитним кольорами. Я дочув «ах», це перехопило подих у декількох дівчат. Я підхопив її й присів на одній нозі, з перехиленою через мою руку Сейді, дико надіючись, що наступної миті не вивихну собі коліно. Не вивихнув.

Я підхопився. Вона разом зі мною. Відлетіла геть, потім знов повернулася мені до рук. Ми танцювали в сяйві прожекторів [437] .

Танці — це життя.

Танці закінчилися об одинадцятій, але я привів свій «Санлайнер» під дім Сейді не раніше чверті по півночі. Одна з тих речей, яких вам ніхто розповість про гламурну роботу наглядачів на підліткових танц-вечорницях полягає в тому, що вони мусять, після того як вся музика скінчилася, перевірити, чи все зібрано й прибрано під замок на належне йому місце.

Ні я, ні Сейді не перемовилися майже ані словом, вертаючись звідти. Хоча Доналд і ставив ще кілька спокусливих біг-бендових мелодій і діти підбивали нас знову станцювати свінг, ми відмовлялися. Один раз на якийсь час западає в пам’ять; двічі — вже з неї не витравити. Що, мабуть, було б не вельми зручним у маленькому містечку. Для мене й цей один раз уже став незабутнім. Я не міг припинити думати про свої відчуття, коли вона опинялась в моїх руках, про її швидкий віддих на моєму обличчі.

Я заглушив двигун і обернувся до неї.

« От зараз вона промовить: „Дякую, що виручили мене“ або „Дякую за приємний вечір“, а там і по всьому».

Але вона не промовила нічого подібного. Вона взагалі нічого не промовила. Просто дивилася на мене. Розсипане по плечах волосся. Два верхніх ґудзики оксфордської сорочки, одягненої на ній під сарафаном, розстебнуті. Мерехтять сережки. І раптом ми єднаємось, спершу незграбне мацання, потім міцні обійми. І поцілунок, а втім, це було щось більше за поцілунок. То було як голодному їжа, як спраглому питво. Я чув запах її парфуму і її чистого поту під парфумом; і смак тютюну в неї на губах і язиці, несильний, але все ще гіркуватий. Її пальці сковзнули крізь моє волосся (мізинчик лоскотнув вухо, пославши мене в миттєвий трепет) і зімкнулися в мене на зашийку. Рухалися, рухалися її великі пальці. Гладили голу шкіру там, де колись, в іншому житті, в мене висіло волосся. Я сковзнув рукою спершу під, а потім навкруг повноти її грудей, і вона промурмотіла: