Чи захотів би я знову спустися тими сходинками і залишитися там на чотири чи й більше років? Фактично жити там? Повернутися звідти через дві хвилини… але вже віком під сорок, з нитками сивини, що почне проявлятися в моєму волоссі? Я не міг себе уявити в такій пригоді, але перш за все я не міг собі уявити, що саме Ел знайшов аж настільки важливе в тому часі. Єдине, чого я був певен — це те, що чотири, шість або вісім років мого життя навіть вмираючому приятелю дарувати було б занадто.

До призначеного Елом часу я мав попереду ще понад дві години. Я вирішив повернутися додому, зготувати собі новий обід і цього разу силоміць себе змусити його з’їсти. А після того я спробую знову покінчити з творами моїх відмінників. Я, либонь, був одним з небагатьох людей, які коли-небудь подорожували назад у часі — власне, ми з Елом могли бути єдиними, хто це робив за всю історію світу, — але мої учні з поетики все ще воліють отримати свої річні оцінки.

Поки їхав у місто, радіо я не вмикав, але ввімкнув його тепер. Як і мій телевізор, воно отримує програми від керованих комп’ютерами космічних блукачів, що крутяться навколо Землі на висоті двадцяти двох тисяч миль — безумовно, таку ідею з широко розплющеними очима (проте, без надмірної недовіри) вітав би в своєму часі юний Френк Анічетті. Я налаштувався на станцію «П’ятдесяті на п’ятірку» [65] і впіймав «Денні & Джуніорів», вони старанно виводили «Рок-н-рол прийшов до нас, щоб залишитися» — три чи чотири гармонійні голоси поверх дріботливого рояля. Слідом за ними на всю силу легенів заверещав свою «Люсію» Літл Ричард, а потім Ерні Kей-Доу почав жалітися на «Тещу»: «Вона вважає, ніби її поради то велика цінність, але аби вона поїхала десь геть, от це було би рішенням усіх проблем».Все це так звучало… здавалося таким свіжим і солодким, як ті помаранчі, котрі вдень вибирала зі своїми подружками місіс Симондс.

Воно звучало новесеньким.

Чи хотілося мені провести кілька років у минулому? Ні. Але мені хотілосятуди повернутися. Хоча б заради того, щоб почути, як звучить Літл Ричард у часи, коли він очолює вершини хіт-парадів. Або щоб сісти на літак «Trans World Airlines» без роззування, сканування всього тіла й проходження крізь металодетектор.

І ще я хотів знову випити кореневого пива.

Таки дійсно, гном стояв з прапором, проте не з американським. Навіть не з прапором штату Мейн, на якому зображений лось. Той, що його тримав гном, складався з синьої вертикальної смуги і двох горизонтальних, верхня з яких була білою, а нижня червоною. На прапорі також була одинока зірка. Минаючи гнома, я плеснув долонею по крисах його гостроверхого бриля й підійнявся сходами на передній ґанок Елового невеличкого будиночка на Вайнінг-стрит, у голові мені вертілася забавна пісня Рея Вайлі Габбарда: «Та пішов ти, ми з Техасу» [66] .

Двері відчинилися, перш ніж я встиг у них подзвонити. Ел стояв у піжамі, поверх якої був одягнений махровий халат, його новопосивіле волосся плуталося штопорними пасмами — доволі серйозний випадок «постільної зачіски» з усіх мною бачених. Але сон (разом з болетамувальними пігулками, звісно) йому таки трохи допоміг. Він мав той же хворобливий вигляд, але рівчаки навкруг його рота були тепер не такими глибокими і його хода, коли він вів мене коротким коридорчиком до своєї вітальні, здавалася впевненішою. Він більше не стискав себе правою рукою під лівою пахвою, немов намагаючись утриматися вкупі.

— Схожий трохи на мене колишнього, авжеж? — спитав він тим самим рипучим голосом, сідаючи у м’яке крісло перед телевізором. От тільки не зовсім сіданням це було, він радше поставив себе проти крісла, а тоді впав до нього.

— Вигляд маєш кращий. А що тобі кажуть лікарі?

— Той, до якого я звертався у Портленді [67] , каже, що все безнадійно, навіть з хіміотерапією й радіацією. Власне, він повторив те, що раніше казав мені інший, у Далласі. То було у 1962-му. Приємно впевнитися, що деякі речі залишаються незмінними, ти згоден?

Я відкрив було рота та й знову закрив. Іноді просто не маєш чого сказати. Іноді тебе просто заціплює.

— Нема сенсу морочити собі голову, — сказав він. — Я розумію, що смерть бентежить людей, особливо коли помираючому нема кого винуватити, окрім власних поганих звичок, але я не можу витрачати час на делікатні натяки. Доволі скоро я опинюся в шпиталі, хоча б тому, що не зможу самотужки дістатися туалету й повернутися назад. Та хай я буду проклятим, якщо викашлюватиму геть свій мозок, сидячи тут по пояс у власному лайні.

— Що буде з харчевнею?

— З харчевнею покінчено, друже. Навіть якби я був здоровий, як кінь, вона закрилася б уже наприкінці цього місяця. Ти знаєш, що я орендував те місце, ні?

Я цього не знав, але зрозуміти було неважко. Хоча Ворумбо все ще називається Ворумбо, зараз там діє сучасний, найзвичайнісінький торгівельний центр, а це означало, що Ел сплачує оренду якійсь корпорації.

— Подовження моєї ліцензії обговорюється, але Рада директорів фабрики бажає, щоби на цьому місці було дещо під назвою — тобі це сподобається — «Л. Л. Бін експрес» [68] . Крім того, вони кажуть, що мій маленький «Алюмінер» там, як більмо в оці.