Схоже, що ні. Почулося шаркання підошов, потім голос Сейді. Непевний, тремтячий.

— Рана погана, але не смертельна. — А далі знічено: — Він мало не зачепив мені око…

Потім знову заговорив Клейтон.

— Бачите? Ваша лахудра в порядку. А тепер просто стрибайте у свій крутий «Шевроле» і мчіть сюди, щоб аж колеса свистіли, годиться? Але слухайте мене уважно, містере Джордже Джейкобе Емберсон: якщо ви викличете поліцію, якщо я побачу бодай єдиний червоний або синій вогник, я уб’ю цю курву, а потім і себе. Ви мені вірите?

— Так.

— Добре. Я вбачаю в цьому збалансоване рівняння: йобар і шльондра. Я посередині. Я знак рівності, Емберсоне, але вам вирішувати. Яку половину рівняння слід стерти? Вам вирішувати.

— Ні! — закричала вона. — Не треба! Якщо ти сюди приїдеш, він уб’є нас о…

У вусі в мене клацнуло, зв’язок обірвався.

До цього я розповідав правду, і тут спробую бути правдивим, нехай цим навіть покажу себе в найгіршому світлі: коли занімілою рукою я поклав слухавку, перша думка в мені майнула, що він неправий, бо половини цього рівняння нерівні. На одній шальці терезів гарненька шкільна бібліотекарка, на іншій — людина, котра знає майбутнє і має снагу (принаймні теоретично) його змінити. На секунду з якогось закомірка моєї душі дійсно вигулькнуло рішення, що варто пожертвувати Сейді, щоб поїхати на інший край міста стежити за провулком між авеню Дубовий Гай та бульваром Черепаховий Ручай, аби з’ясувати, чи молодик, котрий змінив американську історію, діяв там один.

А тоді я стрибнув у свій «Шеві» і помчав у Джоді. Щойно виїхавши на 77 шосе, я вигнав стрілку спідометра до сімдесяти [572] і нижче не опускав. Тримаючи однією рукою кермо, другою я порився у відділках моєї валізи і, намацавши револьвер, переклав його до внутрішньої кишені піджака.

Я збагнув, що варто підключити до цієї справи Діка. Так, він старий і вже нетвердо тримається на ногах, але просто іншого нікого нема. Він би й сам захотіввзяти участь, переконував я себе. Він любить Сейді. Я бачу це в його очах, коли він на неї дивиться.

«І він уже прожив своє життя, — промовив холодний розсуд в мені. — А вона ще ні. А втім, він має таке ж право вибору, як і те, що той псих надав тобі. Він не конче зобов’язаний приходити».

Але він прийде. Іноді те, що пропонується нам як вибір, не є ніяким вибором.

Ніколи я так не жалкував за моїм давно пропалим мобільником, як у тій гонці з Далласа до Джоді. Найкраще, що я міг, це скористатися таксофоном при автозаправці на штатному шосе № 109, десь за півмилі після футбольного білборда. На тому кінці телефон продзвенів три рази… чотири… п’ять…

Фактично в ту мить, коли я вже був готовий повісити слухавку, Дік промовив:

— Алло? Алло? — голосом роздратованим, захеканим.

— Діку? Це Джордж.

— Привіт, хлопче! — Тепер уже сьогоднішній варіант Білла Теркотта (із давно знаної й надто затягнутої п’єси «Чоловік-убивця») почав говорити не дратівливо, а радісно. — Я був у себе в садочку, поза хатою. Вирішив було вже не відповідати, та потім…

— Заспокойтесь і уважно слухайте. Трапилось дещо дуже погане. Тобто воно ще триває. Сейді вже поранено. Можливо, сильно.

Коротенька пауза. Потім Дік заговорив голосом набагато молодшим, голосом того міцного парубка, яким він був сорок років і дві дружини тому. А може, то просто так чулося моїй надії. Сьогодні у мене тільки й лишалися: надія та цей майже вісімдесятирічний друг.

— Ви говорите про її чоловіка, так? Це моя вина. Здається, я його бачив, але це було кілька тижнів тому. І волосся він мав набагато довше, ніж у тому шкільному альбомі. І кольору зовсім іншого. Майже помаранчевого. — Коротенька пауза, а слідом слово, якого я від нього ніколи не чув: — Йоб-же-ж-його!

Я пояснив йому, чого забажав Клейтон і що пропоную зробити я. План був простеньким. Минуле гармонізується в собі? Чудово, я йому підіграю. Я розумів, що в Діка може статися інфаркт — як у Теркотта, — але не збирався дозволяти цьому варіанту мене зупинити. Я не мав наміру бодай чомусь чи комусь дозволяти мене зупинити. Там була Сейді.

Я чекав, що він скаже, а чи не краще було б довірити цю справу поліції, але, звісно ж, він все усвідомлював чітко. Даг Рімз, констебль міста Джоді, має слабкий зір, протез на нозі і сам ледь не старший за Діка. Не спитав Дік також, чому я не зателефонував просто з Далласа до поліції штату. Якби спитав, я сказав би йому, що цілком серйозно сприйняв слова Клейтона, коли той пригрозив, що вб’є Сейді, якщо побачить бодай єдиний проблиск блимавки. Це була серйозна причина, але не зовсім справжня. Я хотів розібратися з цим сучим сином особисто.

Я дуже розсердився.

— Коли він на вас очікує, Джордже?

— Не пізніше сьомої тридцяти.

— А зараз… чверть до сьомої, за моїм годинником. Отже, в нас є дещиця часу. Вулиця поза Бортьовою алеєю, Яблунева чи як там її. Не пригадаю точно. Це там ви будете?

— Правильно. Під домом, який стоїть поза її домом.

— Я буду там через п’ять хвилин.

— Так, якщо мчатимете, як маніяк. Краще через десять. І привезіть якусь річ для претексту, щоб він те зміг побачити з вікна. Не знаю, що саме, можливо…