Я взяв її за руку.

— Я колись читав…

— Я не почуваюся готовою до літературної дискусії, Джейку.

Вона було знову хотіла відвернутись, але я утримав її.

— Я десь читав японське прислів’я: «Коли є кохання, уразки від віспи такі ж гарні, як ямочки на щічках». Мені не важить, який вигляд матиме твоє обличчя, я любитиму його, бо воно твоє.

Сейді почала плакати, і я тримав її за руку, поки вона не заспокоїлась. Я вже було вирішив, що вона заснула, але раптом вона промовила:

— Я знаю, я сама винна вже тим, що вийшла за нього, але…

— Сейді, нема тут твоєї вини, ти ж не знала.

— Я знала, що з ним щось не так. І все одно стрімголов кинулася заміж. Гадаю, головним чином через те, що моя мати з батьком страшенно цього бажали. Вони ще сюди не приїздили, а я тому й рада. Бо їх я також звинувачую. Це жахливо, правда?

— Розподіляючи свої звинувачення, не забувай і про мене. Я бачив той клятий «Плімут», яким він їздив, щонайменше два рази впритул, та ще пару разів примічав його мелькома.

— Не картай себе. Детектив з поліції штату й техаський рейнджер [575] , котрі мене опитували, сказали, що у Джонні в багажнику знайшлося повно різних номерів. Він їх, мабуть, крав в автокемпінгах, сказали вони. І наліпок всяких у нього було повно, забула, як ти ще інакше їх називаєш…

— Деколі.

Я подумав про деколь, яка обдурила мене в Кендлвуді тієї ночі. ВПЕРЕД, ПРОНИРИ. Я зробив помилку, махнувши рукою на періодичні появи цього біло-червоного «Плімута», бо вважав їх черговими випадками самогармонізації минулого. А мусив би ввімкнути голову. Та як я міг її увімкнути, коли половиною мозку перебував постійно в Далласі, поряд з Лі Освальдом і генералом Вокером. А якщо звинувачення щось важать, то Дік теж на своє заслужив, він же бо не просто бачив Клейтона, а й відзначив ті глибокі западини в нього на скронях.

«Годі вже, — подумав я. — Все уже трапилось. Цього вже не переробити».

Фактично, можливість існувала.

— Джейку, а поліція знає, що ти не… не зовсім той, кого з себе вдаєш?

Я відслонив волосся з правого боку її обличчя, де воно залишилося довгим.

— З цим у мене все гаразд.

Нас з Діком опитували ті самі полісмени, котрі опитували й Сейді, перед тим як лікарі повезли її до операційної. Детектив з поліції штату висловив нам свою літеплу догану, як людям, котрі надто передивилися кримінальних телесеріалів. Рейнджер його підтримав, а потім потис нам руки й сказав: «На вашому місці я діяв би точнісінько так само».

— Дік мене з цього боку майже цілком прикрив. Він хоче убезпечити тебе від того, щоб шкільна рада не вперлася рогами проти твого повернення на роботу наступного року. Мені видається неймовірним, що після того, як тебе порізав психопат, тебе можуть звільнити на підставі аморальної поведінки, але Дік, схоже, вважає за краще…

— Я не зможу повернутися. Я не зможу дивитися дітям в очі з таким обличчям.

— Сейді, якби ти знала, скільки їх сюди приїздило…

— Це дуже тішить, це для мене багато значить, і саме перед ними я не зможу такою постати. Ну як ти не розумієш? Мені здається, я б змогла змиритися з насмішками й жартами. У Джорджії я працювала з жінкою, котра мала заячу губу, і багато чого від неї навчилася — як долати підліткову жорстокість. То інше мене обеззброює. Співчутливі погляди… і ті діти, котрим взагалі важко буде на мене поглянути. — Вона зробила глибокий, тремтливий вдих, а потім вибухнула. — А ще я розлючена. Я знаю, що життя жорстоке, я думаю, всіце розуміють глибоко в душі, але чому воно ще й таке жорстоке? Чому воно любить тебе ще й угризти?

Я обхопив її руками. Неторкнута половина обличчя в неї була гарячою, пульсувала.

— Я не знаю, серденько.

— Чому не дається другого шансу?

Я обнімав її. Коли дихання в неї вирівнялося, я її відпустив і тихенько випростався, щоби йти. Не розплющуючи очей, вона промовила:

— Ти казав мені, що мусиш в чомусь пересвідчитися ввечері в середу. Не думаю, що ти планував стати свідком того, як переріже собі горло Джон Клейтон, чи не так?

— Ні.

— Ти пропустив ту подію?

Спершу я було подумав, чи не збрехати.

— Так.

Очі її знову розплющилися, але силу-насилу, і довго відкритими тримати їх вона не могла.

— А в тебебуде другий шанс?

— Не знаю. Це неважливо.

Я сказав неправду. Бо це було важливо для дружини й дітей Джона Кеннеді; для його братів; можливо, для Мартіна Лютера Кінга; майже напевне важливо для десятків тисяч юних американців, котрі навчаються зараз у старших класах, і котрих невдовзі, якщо ніщо не змінить курс історії, запросять одягти уніформу, полетіти на інший кінець світу, розчепірити собі нижні щічки й сісти на великий зелений член, що зветься В’єтнамом.

Вона заплющила очі. Я вийшов з палати.

Вийшовши з ліфта, я не побачив у фойє школярів, натомість там була пара випускників ДКСШ. Майк Косло і Боббі Джилл Оллнат сиділи на твердих пластикових стільцях, тримаючи в себе на колінах нечитані журнали. Майк підскочив і потис мені руку. Від Боббі Джилл я отримав сердечні, міцні обійми.

— Дуже в неї погано? — спитала вона. — Я маю на увазі… — вона потерла пучками власний, тепер ледь помітний шрам. — …можна там виправити?