— Каструлька з якоюсь стравою згодиться?

— Чудово. Побачимось за десять хвилин.

Я ще не встиг повісити слухавку, як він спитав:

— Ви маєте пістолет?

— Так.

Його реакція прозвучала схожою на гарчання пса:

— Добре.

Вулиця поза будинком Доріс Даннінг називалася Ваймор-лейн. А поза будинком Сейді — провулком Яблуневого Квіту. Дім № 202 по Ваймор-лейн стояв порожнім. На домі № 140 у провулку Яблуневого Квіту не було таблички ПРОДАЄТЬСЯ, але світло в нім не горіло і моріжок перед ним лежав нестрижений, порослий кульбабами. Я припаркувався перед ним. Шоста п’ятдесят.

За дві хвилини своїм «Ранч-Вагоном» під’їхав Дік, зупинився позаду мого «Шеві» й виліз. На ньому були джинси, байкова сорочка і краватка-бант. У руках він тримав каструльку, до якої збоку було причеплено квітку. Каструлька мала скляну кришку, під якою виднілося щось схоже на китайське рагу чоп-суї.

— Діку, я вам безмежно вдя…

— Не варто мені дякувати, бо я заслужив на копняка в зад. Того дня, коли я його бачив, він виходив із «Вестерн Авто», а я туди якраз збирався зайти. Я мусив би впізнати в ньому Клейтона. День був вітряний. Поривом йому здуло назад волосся, і на секунду відкрилися ті вм’ятини на скронях. Але ж волосся було не те… довге й іншого кольору… одягнений, як ковбой… от лайно собаче. — Він похитав головою. — Старий стаю. Якщо з Сейді щось зле приключиться, ніколи собі не вибачу.

— Ви нормально почуваєтеся? Нема болю в грудях чи чогось такого?

Він поглянув на мене, як на божевільного.

— Ми тут так і стоятимемо, балакаючи про моє здоров’я, чи спробуємо визволити Сейді з неприємності, до якої вона втрапила?

— Ми не просто спробуємо. Ідіть навкруг кварталу до її будинку. Поки ви йтимете, я проберуся на тутешній задній двір, а потім крізь живопліт на її заднє подвір’я. — Я, звісно, думав про садибу Даннінгів на Кошут-стрит, але, вже промовляючи ці слова, згадав, що тут теж єживопліт, при підніжжі крихітного заднього дворика Сейді. Я ж його багато разів бачив. — Ви постукаєте і щось таке скажете, оптимістичне. Достатньо голосно, щоб я почув. На той час я вже буду в її кухні.

— А якщо задні двері замкнені?

— Вона ховає ключ під порогом.

— Гаразд. — Дік мить подумав, нахмурено, а потім звів очі. — Я скажу: «Ейвон за викликом, ваша каструлька доставлена». І підніму каструльку, щоб він її побачив, якщо дивитиметься з вікна вітальні. Годиться?

— Так. Все, що треба, аби ви лиш відволікли його на кілька секунд.

— Не стріляйте, якщо буде бодай найменша небезпека поцілити в Сейді. Спробуйте скрутити сучого сина. Ви впораєтеся. Той, якого я бачив, був худий, як тріска.

Ми холодно перезирнулися. Такий план годився для «Порохового диму»або «Пройдисвіта» [573] , але тут і зараз реальне життя. А в реальному житті добрі хлопці — і дівчата — іноді отримують копняки під сраку. Або їх вбивають.

Задній двір поза будинком у провулку Яблуневого Квіту був не зовсім таким, як у садибі Даннінгів, але лишалися й подібності. Наприклад, там стояла собача будка, щоправда, без таблички ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА. Натомість над її круглим лазом виднілися намальовані непевною дитячою рукою слова: ДОМІК БАТЧІ. Та жодних дітей з вигуками «каверзи або ласощі» навкруги. Не той сезон.

А от живопліт був точнісінько таким, як там.

Я продерся крізь нього, ледь звертаючи увагу на подряпини, які залишали в мене на руках жорсткі гілки. Пригнувшись, я перебіг через заднє подвір’я Сейді й попробував двері. Замкнені. Я сягнув рукою під поріг, впевнений, що ключа там не буде, бо минуле хоч і гармонізується, але залишається опірним.

Ключ був на місці. Виловивши ключ, я встромив його в замок і повільно, з притиском, почав повертати. Стиха клацнуло по той бік дверей, це засув відскочив. Я застиг, очікуючи лементу сигналізації. Тиша. У вітальні горіло світло, але я не чув жодних голосів. Може, Сейді вже мертва, а Клейтон утік?

«Боже, прошу, ні».

Щойно я обережно прочинив двері, як почув його. Він голосно й монотонно дудонів, наче якийсь Біллі Джеймс Хергіс на транквілізаторах. Розповідав їй, яка вона шльондра та як вона зруйнувала його життя. Чи може, то він про ту дівчину, котра його торкнулася, базікав. Для Джонні Клейтона всі вони були однакові: прагнучі сексу носійки хвороб. Мусиш встановлювати правила. Звісно, прокладаючи швабру.

Я вислизнув з туфель, залишивши їх на лінолеумі. Над мийкою горіло світло. Я глянув, пересвідчившись, що моя тінь не посуне поперед мене в одвірок. Витяг револьвер з внутрішньої кишені піджака і вирушив через кухню з наміром стати біля дверей вітальні й чекати, поки почую «Ейвон за викликом».А тоді я метнуся туди. [574]

Але зовсім не так трапилось. Коли Дік озвався, жодного оптимізму не було в його голосі. Прозвучав шокований зойк обурення. І не з ґанку, а просто в домі.

— Ох ти, Боже мій, Сейді!

Після цього все відбувалося швидко-швидко.

Клейтон зламав замок передніх дверей, отже, засув потім не став на місце. Сейді цього не помітила, а от Дік помітив. Замість постукати, він штовхнув двері і вступив досередини з каструлькою в руках. Клейтон так і сидів на пуфику, револьвер так і було націлено на Сейді, але свій ніж він поклав поряд, на підлогу. Дік потім казав, що він навіть уявлення не мав, що в Клейтона єніж. Я сумніваюся, що він і револьвер в його руці зауважив. Вся його увага зосередилася на Сейді. Верх її блакитної сукні став уже криваво-бордовим. Рука і той бік дивану, де та звисала, були залиті кров’ю. Але найгірше було з її обличчям, обернутим до Діка. Ліва щока Сейді висіла двома фалдами, немов розірвана штора.