— Я не знаю.

— Ви балакали з доктором Еллертоном? — запитав Майк. Еллертон, на загальну думку, кращий спеціаліст з пластичної хірургії в Центральному Техасі, був тим лікарем, котрий сотворив магію з обличчям Боббі Джилл.

— Він сьогодні в шпиталі, робить обходи. Дік, міз Еллі і я домовилися про зустріч з ним за… — я поглянув собі на годинник, — двадцять хвилин. Ви до нас приєднаєтеся?

— Залюбки, — сказала Боббі Джилл. — Я просто знаю, що він зможе їй усе виправити. Він геній.

— Ходімо тоді. Подивимося, що зможе зробити геній.

Майк, мабуть, прочитав щось з мого обличчя, бо стиснув мою руку й промовив:

— Можливо, не все так погано, як вам здається, містере Е.

Все було гірше.

Еллертон подав нам фотографії — цупкі чорно-білі глянсові знімки, які нагадали мені роботи Віджі й Діани Арбас [576] . Боббі Джилл охнула й відвернулася. Дік видав тихий стогін, наче отримав сильний удар. Міз Еллі перебирала фотографії стоїчно, але з її обличчя спливли всі кольори, окрім пари палаючих вогнем плям на щоках.

На перших двох знімках щока Сейді звисала рваними клаптями. Це я вже бачив увечері в середу, тож був до цього готовим. До чого я готовим не був — це її перекривлений, як в жертви інсульту, рот та обвислий вальок шкіри під лівим оком. Її лице набуло якогось клоунського вигляду, від чого мені хотілося битися головою об стіл у маленькому конференц-кабінеті, до якого нас запросив на розмову лікар. Чи радше — так було б краще — кинутися прожогом до моргу, де зараз лежав Джонні Клейтон, і побити його хоч там.

— Коли сьогодні надвечір приїдуть батьки цієї молодої жінки, — повідомив доктор Еллертон, — я буду тактовним і обнадійливим, бо батьки потребують такту й надії. — Він нахмурився. — Хоча варто було б їх очікувати й раніше, зважаючи на важкий стан, в якому міс Клейтон пере…

— Міс Дангіл, — люто перебила його Еллі. — Вона законним порядком розлучена з цим монстром.

— Так, дійсно, приймаю вашу поправку. У будь-якому разі, ви її друзі і я вважаю, що ви потребуєте не так тактовності, як правди. — Він холоднокровно поглянув на один зі знімків і своїм коротким, чистим нігтем постукав по рваній щоці Сейді. — Це можна покращити, але виправити ніяк. Не з тою технікою, яку я зараз маю в своєму розпорядженні. Можливо, через рік, коли відбудеться повне загоєння тканин, мені вдасться ліквідувати найгірші ознаки асиметрії.

Сльози потекли по щоках Боббі Джилл. Вона взяла Майка за руку.

— Безповоротні вади зовнішності неприємні, — продовжив Еллертон, — але там є й інші проблеми. Перерізано лицьовий нерв. Вона матиме проблеми з жуванням лівою половиною рота. Той вальок шкіри, який ви бачите на цих знімках під лівим оком, залишиться в неї на всю решту життя, також у неї частково ушкоджено слізний канал. Хоча на зір це може не вплинути. Ми сподіваємося, що ні.

Він зітхнув, розводячи руками.

— Судячи з чудес, які колись очікуються від таких речей, як мікрохірургія й регенерація нервів, ми зможемо досягати чогось більшого в подібних випадках років через двадцять-тридцять. А тепер я можу лише сказати, що зроблю все, на що тільки спроможний, аби виправити те, що можливо виправити.

Уперше подав голос Майк. Голос його звучав гірко.

— Погано, що ми живемо не в 1990 році, еге ж?

Мовчазна купка пригнічених людей вийшла того дня зі шпиталю. Край автостоянки міз Еллі торкнулася мого рукава:

— Я мала б дослухатися ваших слів, Джордже. Мені так жаль, дуже жаль.

— Я не певен, ніби це щось могло змінити, — відповів я, — але якщо ви бажаєте зробити мені люб’язність, передайте Фреді Квінлену, щоб зателефонував мені. Він той агент з нерухомості, котрий мені допоміг, коли я уперше приїхав до Джоді. Я хочу цього літа бути ближче до Сейді, отже, мені потрібно орендувати для себе якесь житло.

— Ви можете жити в мене, — сказав Дік. — У мене повно вільного місця.

Я обернувся до нього:

— Ви цього певні?

— Цілком, якщо ваша ласка.

— Я радо платитиму…

Він відмахнувся:

— Грошима ви зможете брати участь у закупівлі для нас харчів. І цього буде досить.

Дік з Еллі прибули на його «Ранч-Вагоні». Попрощавшись, вони поїхали, а я важко поплентався до свого «Шевроле», котрий мені тепер здавався, можливо, незаслужено, автомобілем, що накликає невдачу. Найменше за весь прожитий там час мені хотілося зараз повертатися на Західну Нілі-стрит, де я безсумнівно почую, як Лі виливає на Марину своє роздратування від того, що сам не поцілив у генерала Вокера.

— Містере Е? — це був Майк. Боббі Джилл стояла за кілька кроків позаду, з руками, міцно зчепленими в себе під грудьми. Вигляд мала прибитий, нещасний.

— Що, Майку?

— А хто сплачуватиме шпитальні рахунки міс Дангіл? І за всі ті операції, про які він казав? Вона має страховку?

— Невеличку.

Авжеж, навіть зблизька недостатню для такого випадку. Я подумав про її батьків, але тривожним був уже сам той факт, що вони досі тут не з’явилися. Не можутьже вони покладати на неї вину за те, що зробив Клейтон… чи можуть? Я собі уявити такого не міг, але я прибув сюди зі світу, де до жінок, принаймні до більшості з них, ставляться як до рівних. У ту мить 1963 рік, як ніколи раніше, здався мені чужою країною.