— Він їх усіх повбиває кувалдою, — закричав я їй. — У вечір Гелловіну! Я мушу його зупинити!

— Кого? — вхопила вона мене за розмахані руки, обличчя мала злякане. — Кого зупинити?

Але пригадати я не зумів і просто заснув. Спав я багато, і не тільки тому, що травма голови заживала повільно. Я був виснажений, я був фактично привидом самого себе, колишнього. На той день, коли мене було побито, я важив сто вісімдесят п’ять фунтів. А коли мене виписали зі шпиталю й поселили в «Едемських перелогах», вагу я мав сто тридцять вісім фунтів [630] .

Таким було зовнішнє життя Джейка Еппінга, чоловіка, котрого спершу добряче потрощили, а потім він мало не помер у лікарні. Внутрішнє життя проходило в чорній темряві, яку прохромлювали голоси й спалахи розуміння, точно ніби блискавки: вони засліплювали мене своєю яскравістю і згасали раніше, аніж я міг розгледіти щось більше за висвітлений ними ландшафт. Переважно я перебував у загубленому стані, проте вряди-годи знаходив себе.

Знаходився весь розпашілий від жару, і якась жінка годувала мене шматочками льоду, і вони смакували божественно. То була ЖІНКА ЗІ ШРАМОМ, інколи її звали Сейді.

Знаходився на унітазі в кутку кімнати, без жодного поняття, як туди потрапив, виливаючи з себе мало не галони пекучого водянистого лайна, бік мій болів і стугонів, коліно в мене ридало. Пам’ятаю своє бажання, я мріяв, щоб хтось мене вбив.

Знаходився, намагаючись вилізти з ліжка, бо мушу зробити щось конче важливе. Мені здавалося, доля всього світу залежить від того, що я мушу зробити. Там був ЧОЛОВІК У КОВБОЙСЬКОМУ КАПЕЛЮСІ. Він мене вловив раніше, аніж я встиг впасти на підлогу, і допоміг знову лягти в ліжко. «Рано ще, синку, — сказав він. — Ви ще надто слабкий».

Знаходився у балачці — чи в намаганні балакати — з парою полісменів у формі, котрі прийшли поставити мені запитання про моє побиття. На нагрудному знаку в одного з них написано було ТІППІТ. Я намагався сказати, що йому загрожує небезпека. Намагався сказати, щоб він стерігся п’ятого листопада. Місяць був правильний, а число ні. Я не міг згадати правильної дати і почав у відчаї бити себе по дурній голові. Копи перезирнулись, здивовані. НЕ-ТІППІТ покликав доглядальницю. Медсестра з’явилася разом з лікарем, лікар зробив мені укол, і я відплив.

Знаходився, як я слухаю Сейді, як вона читає мені спершу «Джуда Непомітного»,потім «Тесс д’Ебервіл» [631] . Я ці історії знав, і слухати їх знову було втішливо. В одному місці, слухаючи «Тесс», я дещо згадав.

— Я змусив Тессіку Келторп залишити нас у спокої.

Сейді підняла очі від книжки:

— Ти маєш на увазі Джессіку? Джессіку Келтроп? Ти змусив? Як? Ти пам’ятаєш?

Але я забув. Згадка спливла геть.

Знаходив себе, як я дивлюся на Сейді, як вона стоїть, дивиться крізь моє маленьке вікно на дощ надворі і плаче.

Але здебільшого я перебував у загубленому стані.

ЧОЛОВІК З КОВБОЙСЬКИМ КАПЕЛЮХОМ був Діком, але одного разу я подумав, що він мій дід, і це мене дуже сильно налякало, бо дідусь Еппінг вже був мертвий, і…

Еппінг, це ж моє прізвище. Тримайся його, наказував я собі, але спершу мені це не вдавалося.

Кілька разів мене відвідувала якась ЛІТНЯ ЖІНКА З ЧЕРВОНОЮ ПОМАДОЮ. Іноді я думав, що її звуть міз Мімі; іноді думав, що міз Еллі; а один раз був певен, що це Айрін Раян, котра грала бабусю Клемпет у «Селюках з Беверлі» [632] . Я їй сказав, що викинув свій мобільник у ставок.

— Він тепер спить там з рибами. А мені так би хотілося, щоб той гад був зараз у мене.

ЮНА ПАРА приходила. Сейді сказала:

— Подивися, це Майк і Боббі Джилл.

Я промовив:

— Майк Коулсло.

ЮНАК сказав:

— Дуже близько, містере Е.

Він усміхався. А по щоці в нього сповзала сльоза.

Пізніше, приїжджаючи в «Едемські перелоги», Сейді й Дік зазвичай сиділи зі мною на дивані. Сейді брала мене за руку й питала:

— Як його звуть, Джейку? Ти ніколи не називав мені його імені. Як же ми зможемо його зупинити, якщо не знаємо, хто він і де він мусить бути?

Я сказав:

— Я його усиню. — Я старався з усієї сили. Від цього в мене заболіло в потилиці, але я постарався ще дужче: — Я його зупиню.

— Ви без нашої допомоги й блощиці не в змозі зупинити, — сказав Дік.

Але Сейді була мені надто дорогою, а Дік занадто старим. Та й не мала вона йому про це розповідати, перш за все. А втім, може, все гаразд з цим, бо він їй насправді не повірив.

— Містер Жовта Картка зупинить вас, якщо ви вв’яжетеся, — сказав я. — Я єдиний, кого він не може зупинити.