— Я згадаю, — промовив я.

— А чи зможеш ти, Джейку?

— Я мушу.

Вона кивнула, але навіть при затулених шторах я міг прочитати сумнів у її очах.

— Ми ще встигнемо повечеряти, перед тим як я поїду. А тепер заплющ очі, дозволь тій пігулці робити її роботу. Поспи трішки.

Я заплющив очі, проте, звісно ж, не спав. І це було добре, бо я мусив поміркувати про Слово Ела. Через якийсь час я дочув пах чогось, що готувалося на плиті. Пахло смачно. Коли я тільки-но виписався зі шпиталю, коли кожні десять хвилин у мене лилося з усіх дірок, мене вивертало від будь-яких запахів. Тепер було значно краще.

Я почав відпливати. Побачив Ела напроти себе за столиком у харчевні, в паперовому картузі насунутому на одну брову. Згори вниз на нас дивилися фотографії містечкових знаменитостей, але на стіні не було більше знімка Гаррі Даннінга. Я його врятував. Можливо, за другим разом я його врятував також і від В’єтнаму. Ніяк було про це напевно дізнатися.

— Він все ще не підпускає тебе, авжеж, друже? — спитав Ел.

— Так, все ще ні.

— Але ти тепер уже ближче.

— Ще не дуже. Я не маю поняття, куди дів ті твої кляті нотатки.

— Ти сховав їх у якомусь безпечному місці. Це тобі бодай трохи звужує сектор пошуку?

Я вже відкрив було рота, аби сказати ні, та враз подумав: «Нотатки Ела сховані. Покладені в безпечне місце. У сейф…»

Я відкрив очі, і вперше, здається, за багато тижнів моє обличчя розтягнулося у великій посмішці.

Нотатки лежать у банківському сейфі.

Відчинилися двері.

— Ти голодний? Поки ще гаряче?

— Га?

— Джейку, ти проспав більше двох годин.

Я сів, ривком спустивши ноги додолу з ліжка.

— Тоді ходімо їсти.

Після того як ми з’їли те, що вона назвала вечерею, а я обідом, Сейді захотіла помити посуд, але я сказав їй, щоб краще пішла, спакувала свою візитну валізку. Таку маленьку, блакитного кольору, з закругленими кутами.

— Твоє коліно…

— Моє коліно витримає стояння, поки я помию кілька тарілок. Тобі варто виїжджати вже зараз, якщо хочеш потрапити додому так, щоб залишився час виспатися до ранку.

Через десять хвилин посуд був уже чистим, пучки в мене рожевими, а Сейді стояла біля дверей. Зі своєю маленькою валізкою в руці, з волоссям, що вилося, обрамляючи її обличчя, вона ніколи не здавалася мені гарнішою, ніж тепер.

— Джейку? Скажи мені якусь одну гарну річ про майбутнє.

На диво мало речей спливло на думку. Мобільні телефони? Ні. Терористи-смертники? Певне, що ні. Танення полярних шапок? Можливо, іншим разом.

А потім я вишкірився.

— Я тобі дам дві по ціні одної. Холодна війна закінчилася, і президент у нас чорний.

Вона почала усміхатися, а потім побачила, що я не жартую. У неї відпала щелепа.

— Ти мені хочеш сказати, що у Білому Домісидить якийсь негр?

— Саме так. Хоча в мої дні таких людей прийнято називати афро-американцями.

— Ти це серйозно?

— Так. Абсолютно.

— Ой, Боже мій!

— Чимало людей саме так і казали після виборів.

— А він… добре справляється зі своєю роботою?

— Опінії різняться. Якщо бажаєш моєї думки, він працює так, як, зважаючи на всі складності, від нього можна було очікувати.

— Гадаю, тільки про це думаючи, я доїду аж до Джоді, — розсміялася вона збентежено. — В зачудуванні.

Вона зійшла вниз пандусом, поставила валізку в той закуток, що слугував у її «Жуку» за багажник, а потім послала мені повітряний поцілунок. Вона почала сідати до машини, але я не міг її отак відпустити. Бігти я не подужав — доктор Перрі казав, що це вміння може повернутися місяців за вісім, а може, й через рік, — але я якомога швидше зашкандибав вниз по пандусу.

— Зачекай, Сейді, зачекай на хвилинку!

Неподалік сидів у своєму кріслі-візку мій сусіда містер Кенопенскі, закутаний у піджак, з працюючим від батарей радіоприймачем «Моторола» на колінах. По хіднику до поштової скриньки на розі повільно сунула Норма Віттен, спираючись на пару дерев’яних ціпків, які більше нагадували лижварські палиці, аніж костури. Вона повернула голову й помахала нам, намагаючись сотворити усмішку на своєму обличчі з застиглою лівою половиною.

Сейді запитально дивилася на мене в присмерковому світлі.