Інформації, якої я найбільше прагнув — де саме міститься умебльована квартира Освальда — в нотатках Ела не було. Я придушив бажання пожбурити зошит через усю кімнату. Натомість я підвівся, одяг плащ і вийшов надвір. Уже майже запала повна темрява, але в небі сходив місяць-підповня. При його світлі я помітив зіщуленого в своєму кріслі-візку містера Кенопенскі. Радіоприймач «Моторола» лежав у нього на колінах.

Я рушив униз пандусом, ледь не заплутавшись у власних ногах.

— Містере Кенопенскі? Все в порядку?

Якусь мить він не відповідав, навіть не поворухнувся, і я був певен, що він мертвий. Потім він підвів голову й усміхнувся:

— Просто слухаю свою музику, синку. Ввечері станція КМАТ передає свінг, і це мене відносить далеко назад. Я вертів таке лінді-гоп й банні-гоп, як ніхто навкруги в ті старі дні, хоча ти ніколи б про це не здогадався, дивлячись на мене сьогоднішнього. А який же місяць граненький, ге?

Той був дійсно дуже граненький. Ми дивувалися на нього мовчки, а я думав про роботу, яку мушу виконати. Хай я не знаю, де Лі буде цієї ночі, але я точно знав, де його гвинтівка: в гаражі Рут, закутана в ковдру. А якщо мені поїхати туди й забрати її? Може, навіть не треба буде ламати замок. Це ж Країна Було, де люди, що живуть віддалік середмість, часто не замикають своїх будинків, не кажучи вже про гаражі.

От тільки, якщо Ел помилився? Помилився ж він із місцем сховку перед замахом на Вокера, врешті-решт. Та навіть, якщо вона й там…

— Про що ти думаєш, синку? — запитав містер Кенопенскі. — У тебе загадковий вигляд. Ніяких неприємностей з дівчиною, я сподіваюсь?

— Ні. — Принаймні поки що ні. — А ви можете мені дати пораду?

— Йо-сер, це я можу. Це єдине, на що годяться такі старі горопахи, коли вже не здатні ні закинути ласо, ні худобу перегнати.

— Скажімо, ви знаєте людину, котра задумала вчинити дещо погане. Знаєте, що він абсолютно, всім серцем на це налаштований. Якби ви таку людину зупинили один раз — відговорили його, наприклад, — як ви вважаєте, повернувся б він знову до того самого чи той момент був би останнім?

— Важко сказати. Ти, можливо, думаєш про того, не знаю хто він, котрий залишив шрам на обличчі твоєї дівчини, думаєш, чи він не повернеться, щоб довершити ту роботу?

— Щось таке, так.

— Скажений хлоп.

Це прозвучало не запитанням.

— Так.

— Притомні люди часто поступаються, — почав містер Кенопенскі. — Скажені рідко на це здатні. Я бачив чимало таких в старі часи, у шавлієвих преріях, ще до електрики і телефонів. Попередь такого, і він перегодом повернеться знову. Побий, і він нападе з засідки… спершу на тебе, а потім на того, на кого від початку був цілив. Замкни його в окружній буцегарні, він сидітиме, чекатиме, поки не вийде на волю. Найбезпечніше, це якщо такого скаженого замкнути на довгий строк у в’язниці. Або просто вбити.

— Я і сам так думаю.

— Не дозволь йому повернутися, спаплюжити решту її краси, якщо це те, про що ти міркуєш. Якщо вона тобі дорога так, як мені це здається, це твій обов’язок.

Звісно, це мій обов’язок, хоча не в Клейтоні наразі була проблема. Я повернувся до своєї квартирки, зробив міцну каву і сів з блокнотом. У моїй уяві почав окреслюватися бодай якийсь план, і я хотів проробити його детальніше.

Натомість я почав куняти. А потім заснув.

Прокинувся я вже майже опівночі, з задерев’янілою щокою, котрою притискався до вкритого цератою кухонного столу. Поглянув, що там в моєму блокноті. Я не пам’ятав, чи намалював я там це перед тим, як заснути, чи ненадовго був прокинувся, зробив малюнок, а тепер про це забув.

Зброя. Але не гвинтівка Манліхер-Каркано, а револьвер. Мійревольвер. Той, який я засунув під сходи ґанку будинку № 214 на Західній Нілі. Він, мабуть, і досі лежить там. Я сподівався, що він досі там.

Він мені може знадобитися.

Вранці подзвонила Сейді й сказала, що Діку трохи покращало, але вона хоче, щоб він ще й завтра полежав удома.

— Бо інакше він вийде на роботу і хвороба повернеться. Але я візьму вранці з собою до школи спаковану валізку і поїду до тебе зразу ж, щойно закінчиться шостий урок.

Шостий урок закінчується о тринадцятій десять. Це означає, що мені треба зникнути з «Едемських перелогів» не пізніше четвертої дня. От тільки куди податися?

— Чекаю тебе нетерпляче.

— У тебе якийсь дивний, відчужений голос. Знову розболілася голова?

— Трішки, — відповів я. І то було правдою.

— Лягай полеж з мокрою ганчіркою на очах.

— Так і зроблю. — Я не мав наміру так робити.

— Ти до чого-небудь додумався?

Так-то воно так, фактично. Я додумався до того, що недостатньо просто забрати у Лі гвинтівку. І вбивати його в будинку Пейн теж погана ідея. Але не тому, що мене там напевне можуть схопити. Разом з двома дітьми Рут у хаті було четверо малих. Можливо, я все одно спробував би застрелити Лі, якби він підходив туди пішки з автобусної зупинки, але його підвозитиме Б’юль Фрейжер, сусід, котрий на прохання Рут Пейн влаштував його на цю роботу.

— Ні, — промовив я. — Поки що ні.

— Щось ми придумаємо. Зачекай і побачиш.

Я повів машину (все ще повільно, але вже більш упевнено) через все місто на Західну Нілі, загадуючись, що робитиму, якщо на першому поверсі там уже хтось живе. Куплю новий пістолет, подумалось мені… але мені потрібен був той «Поліцейський спеціальний.38», хоча б тому, що точно такий я мав тоді в Деррі, і та місія завершилась успішно.

Френк Блер у новинному випуску «Сьогодні»повідомив, що Кеннеді приїхав у Маямі, де його зустрічав великий гурт «кубанос». Деякі тримали в руках плакати VIVA JFK, в той час як інші несли транспарант з написом: КЕННЕДІ ЗРАДНИК НАШОЇ СПРАВИ. Якщо нічого не переміниться, жити йому залишилося сімдесят дві години. Освальд, котрому залишається лише трішки довше, мусить бути вже в Книгосховищі, можливо, складає коробки до вантажного ліфта, а може, в кімнаті відпочинку п’є каву.