— Сейді, — відповіла дівчинка-стрибунка. — Сейді Ван Овен. А вас?

— Ти можеш не повірити, але моє ім’я також Сейді.

Дитячі очі спалахнули недовірливим цинізмом, цілком природним для розбишакуватого дівчиська з Мерседес-стрит.

— Та ні, такого не може бути!

— Справді, справді. Сейді Дангіл. — Вона обернулася до мене. — Це чисто випадковий збіг, як ти вважаєш, Джордже?

Насправді я так не вважав, але не мав часу на обговорення цього феномену.

— Хочу спитати в тебе дещо, міс Сейді Ван Овен. Ти знаєш, де зупиняються автобуси на Вінскот-роуд, так же?

— Звичайно, — вона підкотила очі під лоба, немов питаючись «ви що, вважаєте мене ідіоткою?»— А скажіть, у вас двох була вітрянка?

Сейді кивнула.

— У мене теж, — сказав я, — тож з цього боку з нами все окей. Ти знаєш, який автобус іде до центру Далласа?

— Номер третій.

— І як часто цей номер третій ходить?

— Я думаю, кожні півгодини, хоча, може, й кожні п’ятнадцять хвилин. Навіщо вам автобус, коли у вас є машина? Коли у вас цілих двімашини?

З виразу обличчя Великої Сейді я зрозумів, що вона загадується тим самим питанням.

— Маю на те причини. І, до речі, мій старий водить субмарину.

Сейді Ван Овен розпливлася у широчезній усмішці.

— Ви знаєте цю лічилку?

— Все життя знав, — відповів я. — Гайда, Сейді, нам треба вирушати.

Я зиркнув на свій новий годинник. Той показав за двадцять хвилин дев’яту.

— Скажи мені, навіщо ти цікавився автобусами? — спитала Сейді.

— Спершу ти мені розкажи, як ти мене знайшла.

— Коли приїхала до «Едемських перелогів», а тебе там нема, я спалила записку, як ти й просив, а потім побалакала з тим старим, твоїм сусідом.

— Містер Кенопенскі.

— Так. Він нічого не знав. А потім дивлюся — леді терапевтка сидить на твоїх сходах. Вона розстроїлася, що тебе нема. Сказала, що помінялася з Дорін, щоб Дорін змогла побачити сьогодні Кеннеді.

Попереду була автобусна зупинка Вінскот-роуд. Я пригальмував, щоб роздивитися, чи є графік руху під невеличким козирком біля стовпа, але ні. За сотню ярдів після зупинки я завернув машину на парковочне місце й зупинився.

— Що ти робиш?

— Купую нам страхувальний поліс. Якщо автобус не з’явиться до дев’ятої, ми поїдемо самі. Продовжуй свою історію.

— Я обдзвонила готелі в середмісті Далласа, але зі мною ніхто навіть говорити не хотів. Вони там усі такі зайняті. Потім я зателефонувала Діку, а він уже до поліції. Сказав, що має достовірну інформацію, що хтось збирається застрелити президента.

Я був видивлявся автобус у люстерко заднього огляду, але тут, шокований, уперся очима в Сейді, водночас відчуваючи непереборне захоплення поведінкою Діка. Я поняття не мав, наскільки серйозно він повірив у те, що йому вже розповіла Сейді, але він все одно не завагався наразі ризикнути собою.

— І що вони? Він їм назвав своє ім’я?

— Навіть не встиг. Вони повісили слухавку. От тоді, гадаю, я й почала вірити в те, що ти казав, як минуле себе захищає. І в те, чим воно є для тебе, хіба ні? Просто живим підручником з історії.

— Ні, більше ні.

Під’їжджав розхитаний, пофарбований зеленим і жовтим автобус. На маршрутному шильді було написано: 3 ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ ДАЛЛАС 3. Він зупинився, і одночасно акордеонами розкрилися його передні і задні двері. Усередину зайшло двоє чи троє людей, але сісти їм там було ніде; коли автобус повільно котився повз нас, я побачив, що він переповнений. Встиг помітити жінку з цілим рядом значків Кеннеді, приколотих до її капелюшка. Вона радісно мені помахала і, хоч наші очі зустрілися всього лише на секунду, я відчув її хвилювання, розраду і передсмак.

Зрушивши з місця «Шеві», я поїхав услід за автобусом. У нього на заду, почасти затулена відрижками коричневого диму, осяйно усміхалася дівчина Клейрол [661] , запевняючи, що, оскільки вона має лише одне життя, то воліє прожити його білявкою. Сейді демонстративно помахала долонею.

— Фу! Відстань від нього! Тхне жахливо!

— Оце-то критика від геть прокуреної лялечки, — зауважив я, але вона мала рацію, дизельний сморід був нестерпним. Я відстав. Тепер відпала необхідність переслідування, оскільки я впевнився, що Сейді-стрибалка була права щодо номера автобуса. Певне, була вона також права і щодо інтервалів руху. Автобуси, мабуть, тут ходили щопівгодини у звичайні дні, але сьогодні день був незвичайним.

— Я ще трішки поплакала, бо думала, що ти зник назавжди. Я боялася за тебе, але й ненавиділа тебе, отак.

Це я міг зрозуміти, проте все одно вважав, що зробив правильно; отже, тут здавалося найкращим мені не казати нічого.

— Я знову подзвонила Діку. Він мене спитав, чи ти коли-небудь згадував у розмові якесь інше своє пристановище, можливо, в Далласі, але скоріш за все у Форт-Ворті. Я сказала, що не пам’ятаю, щоб ти будь-коли казав щось конкретне. Дік сказав, що це могло прозвучати в шпиталі, коли ти лежав у безпам’ятстві. Сказав, щоб я добре подумала. Ніби я без того не думала скільки мала сили. Я знову повернулася до містера Кенопенскі з надією, може, ти міг сказати щось таке йому. Тоді вже майже надійшов час вечері, потемнішало. Сусід відповів мені, що ні, але якраз тоді приїхав його син з каструлькою ростбіфа і запросив мене повечеряти з ними. Містер К. розговорився, у нього повно всяких історій про старі часи…