— Я знаю. — Попереду автобус завернув на схід, на бульвар Вікері. Я ввімкнув сигнал повороту і поїхав слідом, проте тримаючись віддалік, щоб нам не ковтати його дизельний віддих. — Я чув щонайменше три дюжини. Кров-на-сідлі, такого кшталту оповідки.

— Слухання його було найкращим, що я тоді могла робити, бо так я на якийсь час перестала шпортатися у себе в мозку, а подеколи, коли розслабишся, потрібне само собою спливає вгору з глибин пам’яті. Вже йдучи назад до твоєї квартири, я раптом пригадала, як ти казав, що якось жив на Кадилак-стрит. Тільки ти розумів, що це не зовсім правильна назва.

— Ох ти Боже мій. Я зовсім про це забув.

— Це був мій останній шанс. Я знову подзвонила Діку. Він не мав детальних карт міст, але знав, що вони є в нашій шкільній бібліотеці. Він сів у машину й поїхав туди — либонь, ледь не викашлюючи собі мозок, він все ще дуже хворий, — знайшов карти, а потім подзвонив мені з офісу. У Далласі він знайшов Форд-авеню і Крайслер-парк, а також кілька різних Додж-стрит. Але жодна з цих назв не відчувалася близькою до Кадилака, ти мусиш розуміти, що я маю на увазі. Потім він знайшов Мерседес-стрит у Форт-Ворті. Я хотіла їхати туди відразу, але він переконав мене, що, якщо я дочекаюся ранку, тоді матиму набагато більше шансів помітити там тебе або твою машину.

Вона стисла мою руку. Пальці в неї були холодними.

— Найдовша в моєму житті ніч, ти, безпутній чоловіче. Я майже очей не зімкнула.

— Я зате переспав за тебе, хоча й заснув вже перед світанком. Якби ти не прийшла, я, певно, проспав би і вбивство президента.

А що, ніврокудепресивне закінчення було б?

— Мерседес тягнеться квартали й квартали, я їхала й їхала. А потім побачила кінець вулиці на парковці під великою стіною, наче задня частина якогось супермаркету.

— Майже вгадала. То склад «Монтгомері Ворда».

— А тебе ані сліду. Передати не можу, як мені було на душі важко. А тоді… — Вона вишкірилася. Усмішка, попри шрам, була осяйною, милою. — Тоді я побачила цей червоний «Шеві» з дурнуватими крилами, схожими на жіночі брови. Яскравий, як неонова вивіска. Я кричала і била кулаками по панелі свого «Жука», аж мені руки заболіли. І от я…

Низький, з рипом, стогін почувся з правого переднього боку «Шеві», і нас раптом понесло прямо на ліхтарний стовп. Щось почало сильно битися з-під машини. Я закрутив кермом. Воно стало лячно неслухняним у моїх руках, але мені вистачило сили уникнути лобового зіткнення зі стовпом. Тільки той бік, де сиділа Сейді, продерся об нього з моторошним верещаннямметалу об метал. Її дверцята вгиналися всередину, і я смикнув її до себе, на середнє сидіння. Ми зупинилися з капотом, що нависав над хідником, машина застигла похиленою на правий бік. «Це не просто лопнув балон, — подумав я. — Це була, курва, смертельна загроза».

Сейді дивилася на мене, ошелешена. Я розсміявся. Як уже зазначалося, іноді просто не залишається нічого іншого робити.

— Вітаю тебе в минулому, Сейді, — промовив я. — Отак ми тут і живемо.

Зі свого боку вийти вона не могла; пасажирські дверцята можливо було відкрити тільки ломом. Вона посунулася до кінця і вилізла крізь мої. Кілька людей дивились на нас, але небагато.

— Агов, що трапилось? — спитала жінка з дитячою коляскою.

Все стало зрозумілим, коли я обійшов машину спереду. Відірвалося праве переднє колесо. Воно лежала за двадцять футів позаду нас, наприкінці кривого рівчачка в асфальті. Рваний кінець осі сяяв на сонці.

— Колесо зіскочило, — відповів я жінці з дитячою коляскою.

— Ох ти ж Господи, — ойкнула вона.

— Що робитимемо? — спитала Сейді тихо.

— Ми придбали страховий поліс, настав час отримувати компенсацію. На найближчу автобусну зупинку.

— Моя валізка…

«Так, — подумав я, — і Елові нотатки. Мої рукописи — той гівняний роман, який нічого не важить, і спогади, які значать для мене багато. Плюс гроші».Я поглянув на годинник. Чверть по дев’ятій. У готелі «Тексес» Джекі одягає на себе той рожевий костюм. Ще година чи трохи більше політики, а потім кортеж вирушить на авіабазу Карсвел, де стоїть президентський літак. Маючи таку відстань між Форт-Вортом і Далласом, пілоти не встигнуть навіть шасі прибрати [662] .

Я вперто думав.

— Чи не бажаєте скористатися моїм телефоном, подзвонити комусь? — запитала жінка з коляскою. — Мій дім он там, трохи далі по вулиці. Вона огледіла нас, у Сейді шрам, я кульгавий. — Ви поранилися?

— Ми в порядку, — промовив я, беручи Сейді під руку. — Ви не могли б самі зателефонувати до автосервісу і попросити їх відбуксирувати машину. Я розумію, що прошу забагато, але ми жахливо запізнюємося.

— Я йому все торочила й торочила, що передок ’илитається, — Сейді заговорила з потужним акцентом уродженої мешканки штату Джорджія. — Слава ’осподу, що ми ї’али не по трасі. ( Тваассі.) [663]

— Там є станція «Ессо», за два квартали. — Вона показала в північному напрямку. — Гадаю, я могла б прогулятися з дитинкою до туди…

— О, це було би ’орятунком для нас, ме’ем, — сказала Сейді. Вона відкрила сумочку, витягла гаманець, видобула двадцятку. — Віддайте це їм як завдаток. Прошу вибачення, що прошу вас за таке, але якщо я не побачу ’еннеді, я просто помвуу. — На це жінка з коляскою не втрималася від усмішки.

— Господи, цього вистачить на двібуксировки. Якщо у вас в сумочці знайдеться папірець, я можу написати розписку…