— Я реальна, і я тут. Вислухай мене, Джейку. Найгірше не те, як ти важко шкутильгаєш. Найгірше те, як ти раптово засинаєш. Ти про це думав?

Думав я, думав, і то дуже багато.

— Якщо минуле таке зловредне, як ти про це кажеш, що може трапиться, якщо тобі навіть вдасться підібратися близько до чоловіка, на якого полюєш, але ти ще не встигнеш натиснути на гачок?

Минуле не зловредне насправді, це було неправильне слово, але я розумів, про що вона каже, і не мав аргументів проти цього.

— Ти просто сама не уявляєш, у що себе штовхаєш.

— Цілком уявляю. І ти забув дещо також дуже важливе. — Вона взяла мої руки в свої, дивлячись мені в очі. — Я не просто твоя кохана дівчина, Джейку… якщо я для тебе ще залишаюся нею…

— Саме так і ніяк інакше, саме через це мені так збіса страшно вплутувати тебе.

— Ти кажеш, що хтось збирається застрелити президента, і я маю причини вірити тобі, бо знаю про інші події, які ти передбачав, і там все виявилося правдою. Навіть Дік уже майже повірив. «Він знав, що Кеннеді приїде раніше, ніж про це знав самКеннеді, — так він сказав. — Точно назвав день і час. І знав, що його місіс приїде разом з ним». А тепер ти кажеш, ніби ти єдина людина, котру це хвилює. Ти не єдиний, Дік також стривожений. Він теж був би зараз тут, якби не температура сто один [659] . І меніце не байдуже. Я за нього не голосувала, але так вже трапилося, що я американка, і таким чином він не простопрезидент, він мійпрезидент. Для тебе це звучить сентиментально?

— Ні.

— Добре, — вона заморгала очима. — Я не збираюся дозволити якомусь божевільному його застрелити, і в мене нема звички раптово засинати.

— Сейді…

— Дай мене закінчити. У нас замало часу, тому розкоркуй собі вуха. Розкоркував? [660]

— Йо-мем.

— Добре. Ти нізащо й ніколи не позбавишся мене. Дай-но я повторю: ніколи. Я їду з тобою. Якщо ти не пустиш мене до «Шеві», я переслідуватиму тебе в своєму «Жуку».

— Ісусе Христе, — вимовив я, не знаючи сам, чи це я так вилаявся, чи помолився.

— Якщо ми коли-небудь одружимося, я робитиму, як ти казатимеш, якщо ти будеш добрим до мене. Мене виховували з вірою в те, що такою є робота дружини свого чоловіка. ( О, ти, дитя шістдесятих, — подумав я). — Я готова залишити позаду все, що знаю, і йти за тобою в майбутнє. Тому що кохаю тебе, і тому що вірю, що майбутнє, про яке ти кажеш, дійсно існує. Можливо, я більше ніколи не поставлю тобі ультиматуму, але зараз це саме він, ультиматум. Ти робитимеш це разом зі мною або взагалі не робитимеш.

Я обдумав це, і то ретельно. Я спитав себе, чи дійсно вона настроєна так серйозно. Відповідь була очевидною, як шрам на її обличчі.

Сейді тим часом роздивлялася пастельних дівчаток.

— Хто міг це намалювати, як ти гадаєш? Вони такі гарні.

— Розетта намалювала їх, — сказав я. — Розетта Темплтон. Вона переїхала до Мозелла зі своєю матусею, після того як її батько потрапив в аварію.

— А тоді сюди в’їхав ти?

— Ні, я жив навпроти. Тут жила така собі сімейка на прізвище Освальд.

— Це його прізвище, Джейку? Освальд?

— Так. Лі Освальд.

— Я їду з тобою?

— А хіба я маю вибір?

Вона посміхнулася, приклавши долоню мені до щоки. Поки не побачив ту посмішку, я поняття не мав, як їй було страшно, коли вона торкнулась мене, щоб розбудити.

— Ні, милий, — промовила вона. — Не маєш жодного. Тому-то це і зветься ультиматумом.

Ми переклали її валізку до «Шевроле». Якщо ми зупинимо Освальда (і нас не заарештують), її «Жука» ми зможемо забрати пізніше, щоб вона поїхала ним до Джоді, де поставить його перед своїм домом, і все матиме нормальний вигляд. Якщо справи підуть кепсько — якщо ми не впораємося або опинимося на гачку за вбивство Лі — ми просто тікатимемо. А втекти можна швидше, далі й непомітніше на «Шеві» з двигуном V-8, аніж на «Фольксвагені-Жуку».

Побачивши, як я кладу револьвер до внутрішньої кишені піджака, вона сказала:

— Ні, краще в цю кишеню, ззовні.

Я звів брови.

— Звідси я зможу його дістати, якщо ти раптом відчуєш втому й вирішиш поспати.

Ми пішли доріжкою, Сейді закинувши сумочку собі на плече. За прогнозами мусило дощити, але схоже було, що синоптикам за цей прогноз можна було вже виписувати пенальті. Небо було ясним.

Не встигла Сейді сісти на пасажирське сидіння, як позаду мене голос промовив:

— Це ваша дівчина, містере?

Я обернувся. Там стояла дівчинка-стрибунка з акне. Тільки в неї то було не акне, і не червона висипка, і мені не треба було питатися, чому вона не в школі. У неї була вітрянка.

— Так, моя дівчина.

— Граненька. Якби не той… — вона видала звук їк, що якимсь гротескним чином прозвучав навіть чарівливо. — …в неї на обличчі.

Сейді усміхнулася. Моє захоплення її витримкою продовжувало лізти вгору… і ніколи не впало.

— Як тебе звати, милочко?