– Я знаю. Я їх бачив. – Джулія вже закінчила свої зйомки і стояла поряд, слухаючи, що каже Барбі. – То як ви дізналися про висоту. Лазери?

– Ні, вони теж проникають наскрізь. Ми використали ракети з холостими головками. З четвертої дня з Бенгора почали робити регулярні вильоти «Ф-15А» [109] . Дивно, що ви їх не чули.

– Я, може, й чув щось таке, – проказав Барбі, – але мій мозок переймався іншим… Літаком. Лісовозом. Людьми, що загинули на шосе 117. Тими напрочуд скромними людськими жертвами.

– Вони рикошетили й рикошетили… а тоді, вище сорока семи тисяч футів – вжик-вжик! – і почали собі летіти геть. Між нами кажучи, я навіть здивований, що ми не втратили нікого з наших акробатів-літунів.

– А вони вже пролетіли понад цією штукою?

– Менше двох годин тому. Місія пройшла успішно.

– Хто це зробив, полковнику?

– Ми не знаємо.

– Це наші? Це якийсь науковий експеримент вийшов не тим боком? Чи це, Господи вбережи, якесь тестування? Ви обіцяли мені правду. Ви заборгували правду цьому місту. Люди тут уже дуже налякані.

– Розумію. Але ми тут ні до чого.

– А хіба ви знали б, якби це було не так?

Кокс завагався. Коли він заговорив знову, голос його звучав тихіше.

– Я маю надійні джерела в моєму департаменті. Хтось лише пердне в Службі безпеки, як нам уже чутно. Те саме щодо Дев’ятої Групи в Ленглі [110] і пари інших контор, про які ви ніколи навіть не чули.

Цілком імовірно, що Кокс казав правду. Проте не менш імовірним було й протилежне. Він цілком відповідав власному покликанню, врешті-решт; якби його поставили вартовим отут, серед холодної осінньої темряви в ряду оцих дрочил-морпіхів, Кокс точно так стояв би спиною до міста. Йому б це не подобалося, але наказ є наказ.

– Чи є сподівання, що це якийсь природний феномен? – спитав Барбі.

– Такий, що цілком відповідає визначеним людьми кордонам міста? З кожним завертом і кожною сраною щілинкою? Як ви гадаєте?

– Моя справа питати. Ця штука проникна? Ви знаєте?

– Вода проникає, – сказав Кокс, – хоча й потрошку.

– Як таке може бути?

Утім, він сам бачив, як дивно поводиться вода; разом з Джендроном вони це бачили.

– Звідки нам знати? – в голосі Кокса почулося роздратування. – Ми працюємо з цим усього лиш якихось дванадцять годин, навіть менше. Тут так раділи, так ляскали одне одного по спинах, коли тільки вичислили, на яку висоту ця річ здіймається. Згодом і нове щось з’ясується, але поки що ми просто не знаємо.

– А повітря?

– Повітря проникає краще. Ми встановили пункт моніторингу там, де ваше місто межує… ммм… – Барбі розчув шелестіння паперів, – з Гарлоу. Там уже провели, як вони це називають, «продувні тести». Гадаю, так вимірюється співвідношення між кількістю того повітря, що проникає, і того, що відбивається. У будь-якому разі, повітря проходить, і то набагато краще за воду, хоча науковці кажуть, що все одно не цілком. Це дуже сильно вплине на вашу погоду, друже, хоча поки що ніхто не в змозі сказати, в який бік. Чорт, можливо, Честер Мілл перетвориться на Палм Спрингс [111] , – розсміявся він, проте доволі вимушено.

– А тверді частинки? – Барбі подумав, що відповідь на це питання йому відома.

– Аж ніяк, – заперечив Кокс. – Тверді частинки не проникають. Принаймні нам так здається. І певне, вам варто знати, що так само відбувається в обох напрямках. Якщо тверді частинки не проходять всередину, не виходять вони й назовні. Це означає, що автомобільні вихлопи…

– Тут нема де далеко їздити. Упоперек Честер Мілл сягає хіба що чотирьох миль. А по діагоналі… – він глянув на Джулію.

– Сім. Не більше, – підказала вона.

Кокс продовжував.

– А ще в нас не думають, що викиди мазутних обігрівачів становитимуть велику проблему. Гадаю, у місті кожен має гарненьку й дорогу опалювальну систему такого типу – в Саудівській Аравії в ці дні всі машини їздять з липучками на бамперах, де написано «Серцем я з Новою Англією», – але сучасні мазутні обігрівачі потребують електрики для забезпечення регулярної іскри запалювання. Із запасами пального у вас мусить бути все гаразд, оскільки опалювальний сезон ще не розпочинався, хоча в нас вважають, що багато користі вам воно не принесе. У довготривалому вимірі, тобто зважаючи на забруднення повітря.

– Ви так думаєте? Приїздіть сюди, коли тут тридцять нижче нуля і вітер дме так, що… – на мить він затнувся. – А вітер дутиме?

– Нам це невідомо, – сказав Кокс. – Спитайте в мене завтра, і тоді, можливо, в мене з’являться принаймні хоч якісь теоретичні міркування.

– Ми можемо палити дрова, – сказала Джулія. – Передайте йому.

– Міс Шамвей каже, що ми можемо палити дрова.

– Там у вас люди мусять бути обережними з цим, капітане Барбара… Барбі. Звісно, деревини у вас більше ніж достатньо і ніяка електрика не потрібна для її запалювання й підтримування горіння, але дрова продукують сажу. Чорт забирай, вони продукують канцерогени.