– А якщо ви знайдете цей генератор, мені не доведеться занадто довго ходити на закупи до «Фуд-Сіті». Терпіти не можу це місце. – А далі дещо схвильовано: – Як ви гадаєте, там буде відкрито завтра вранці?

– Мені здається, що так. Люди зазвичай повільно усвідомлюють нові реалії, коли старі закінчуються раптово.

– Гадаю, мені треба буде таки туди піти й скупитися, – промовила вона задумливо.

– Якщо зустрінете там Розі Твічел, передайте їй вітання. Вона напевне буде зі своїм вірним Енсоном Вілером, – пригадавши свої недавні поради Розі, він промовив: – М’ясо, м’ясо, м’ясо.

– Прошу?

– Якщо ви маєте в себе вдома генератор…

– Звісно, що маю, я живу над редакцією. Не якісь там апартаменти, просто затишна квартира. Цей генератор подарував мені зниження податків [113] , – гордо пояснила вона.

– Тоді купуйте м’ясо. М’ясо і консервовані харчі, консерви і м’ясо.

Вона задумалась. Центр міста вже був поруч. Там тепер горіло набагато менше вогнів, ніж зазвичай, але все одно чимало. «Чи довго це триватиме?» – загадувався подумки Барбі. А тоді Джулія спитала:

– А ваш полковник не запропонував ніяких підказок, яким чином шукати той генератор?

– Нічогісінько, – відповів Барбі. – Шукати подібне лайно, такою була колись моя робота. Йому це добре відомо. – Він помовчав, а тоді сам спитав: – Як ви гадаєте, чи не завалявся десь у місті лічильник Ґайґера?

– Я навіть знаю, де саме. У цокольному приміщенні міськради. Точніше, під ним. Там знаходиться старе протиатомне бомбосховище.

– Та ви з мене глузуєте!

– Чорта з два, Шерлоку, – розреготалася вона. – Я робила статтю про це три роки тому. Знімав Піт Фрімен. У цоколі там велика кімната засідань і маленька кухня. А з кухні до сховища веде кілька сходинок. Доволі величеньке приміщення. Побудовано його було в п’ятдесятих, коли величезні кошти закопувалися в землю, що ледь не загнало нас до чорта в пекло.

– «На березі» [114] , – промовив Барбі.

– Йо, приймаю вашу ставку й підвищую її: «Горе тобі, Вавилоне» [115] . Вельми депресивна місцинка. На знімках Піта нагадує фюрербункер перед самим кінцем. Там є щось на кшталт комори – полиці й полиці консервів – та з півдюжини тапчанів. І деяке обладнання постачене урядом. Включно з лічильником Ґайґера.

– Їжа в бляшанках, либонь, дуже посмачнішала за п’ятдесят років.

– Насправді вони замінюють консерви на нові час від часу. Там навіть є маленький генератор, який придбали після одинадцятого серпня. Продивіться міські звіти і побачите, що кожні чотири роки чи близько того виділяються кошти на придбання чогось для сховища. Колись було по триста доларів. Тепер шістсот. Отже, лічильник Ґайґера ви вже собі знайшли. – Вона скинула на нього оком. – Звісно, Джеймс Ренні розглядає всі речі, що знаходяться у міській раді, як свої власні, від горища до бомбосховища, і тому він забажає знати, навіщо вам раптом знадобився лічильник.

– Великий Джим Ренні нічого про це не знатиме, – відповів Барбі.

Вона залишила це зауваження без коментарів.

– Хочете зі мною до редакції? Подивитися виступ Президента, поки я верстатиму газету? Робота, можу вас запевнити, буде швидка й брудна. Одна стаття, півдесятка фотографій для місцевого вжитку, і ніякої реклами осіннього розпродажу в Берпі.

Барбі зважив пропозицію. Завтра в нього багато справ, і не лише куховарство, а й багато інших питань. З іншого боку, якщо він зараз повернеться до свого помешкання над аптекою, хіба він зможе заснути?

– Гаразд. До того ж, можливо, мені не варто було би про це об’язичуватися, але в мене неабиякий талант офіс-боя. І ще я можу зварити скаженої кави.

– Містере, вас прийнято, – вона підняла від керма праву руку, і Барбі ляснув її по долоні.

– Можна мені поставити вам ще одне запитання? Абсолютно не для публікації.

– Звісно, – сказав він.

– Цей фантастичний генератор. Ви вірите, що знайдете його?

Поки вона припарковувалася перед фасадом редакції «Демократа», Барбі зважував шанси.

– Ні, – врешті відповів він. – Це було б надто легко.

Вона зітхнула і кивнула. А тоді вхопила його за пальці.

– Як ви гадаєте, вам допоможе, якщо я молитимуся за ваш успіх?

– Не завадить, – погодився Барбі.

На День Купола в Честер Міллі існувало тільки дві церкви; й обидві постачали протестантський набір товарів (хоча в дуже різних упаковках). Тутешні католики відвідували храм Пресвятої Діви на Чистих Джерелах у Моттоні, а близько десятка міських євреїв, коли відчували потребу в духовній втісі, їздили до синагоги Бет Шалом у Касл Року. Колись у місті була також Унітаріанська церква [116] , але занепала через брак парафіян наприкінці вісімдесятих. Та й ще до того усі погоджувалися з думкою, що то була не церква, а якась ледь не хіпейна божевільня. Тепер у її будівлі містилася крамниця «Нові & Уживані книги».